Флорій Бацевич

СЕМАНТИКА І ПРАГМАТИКА ПАУЗ В ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ Т. ШЕВЧЕНКА: КОМУНІКАТИВНІ ДІЇ ПЕРСОНАЖІВ

          В поетичній творчості Т.Шевченка особлива роль у формально-змістовому втіленні авторської інтенції належить паузам. Назвемо ці засоби поетичними паузами. Значна їх кількість, графічно позначена трьома крапками, – одна з комунікативних особливостей поетичного мовлення Т.Шевченка, важливий засіб драматургізації зображуваного. У цілому ж до цього часу відсутні комплексні дослідження шевченкової лірики з використанням категорійного апарату функціонально-комунікативної лінгвістики та лінгвістичної прагматики, застосування якого дозволило б низку аспектів творчості Т.Шевченка розглядати як інтерактивну, пов’язану із взаємодією особистостей, що спілкуються (або їх комунікативних масок) (див. окремі зауваження в: [2; 3; 4]). Монографічне дослідження цих проблем – справа майбутнього.

        Спостереження свідчать, що в поезіях Т.Шевченка варто розрізняти два типи дискурсивних дій: експліцитно дискурсивні, які виявляються у зовнішніх  комунікативних діях автора, наратора, ліричних героїв, і імпліцитно дискурсивні, які виявляються як внутрішнє мовлення згаданих учасників інтеракції. Найважливішими підтипами експліцитно дискурсивних комунікативних дій у поезіях Т.Шевченка слід уважати: 1) наративні дії автора; 2) наративні дії ліричного героя (героїв), 3) власне комунікативні (інтерактивні) дії автора, наратора та ліричних героїв творів; 4) перехідні комунікативні дії між нарацією та інтеракцією героїв. Нижче зосередимося на паузах в екстеріоризованому мовленні ліричних героїв поезій Т.Шевченка, орієнтуючись на видання [5].

          Найбільш змістовно „навантажені” типи пауз виявляються як у межах монологічної так і діалогічної форм спілкування.

Монологічна форма спілкування

        У розлогих монологічних фрагментах спілкування героїв ліричних творів Т.Шевченка паузи можуть бути носіями низки семантичних і прагматичних комунікативних смислів. Найбільш функціонально „навантажені” серед них:

1. Паузи кінця, тобто три крапки, що сигналізують про завершення конкретного сюжету монологічної розповіді героя:

Відьма

Піду, без мене не зуміють

І в домовину положить...

Цигане

Не йди, небого, будь ти з нами,

У нас, єй-Богу, добре жить („Відьма”, Т.1, с.313).

 2. Паузи вичерпаності попередньої теми монологу, зміна теми монологу, розмови в цілому, перехід від монологу до практичних дій:

По Чорногорії, по Дону...

І подарунків накупив

Найдорогіших... От вертаюсь

В село до дівчини вночі („Не спалося, а ніч, як море...”, Т.2, с. 18);

„Одурила!.. І Катрина

Додолу скотилась

Головонька... – Ходім, брате,

З поганої хати” („У тієї Катерини...”, Т. 2, с. 116).

3. Пауза завершення монологу в силу перебування героя в зміненому стані свідомості та пам’яті:

„А ми!.. хе! Хе! А ми жонаті!

А ми...” Насилу вліз у хату

Та й ліг собі тихенько спати (Сотник”, Т.2, с. 150);

А помнишь, ты мне говорила…

Ах, нет… не то… постой, забыла!

Я все забыла… («Слепая», Т.1, с. 171).

4. Обривання автором (наратором) власного монологу чи відповідної репліки діалогу. Цей тип паузування має декілька виявів, які залежать від комунікативних чинників переважно прагматичного характеру, зокрема:

а) зміни намірів щодо практичних дій мовця в процесі інтеракції:

Ану, заспіваєм!

Проби ради...

                   Та цур йому!

Лучче полягаєм

Та виспимось („Великий льох”, Т. 1, с. 263);

б) зміни намірів мовця щодо власних комунікативних дій як усвідомлення того, що він „не те” говорить:

Моей… моей… Ах, нет, не то…

Теперь так весело, светло,

А я как будто на поклонах („Слепая”, Т.1, с. 169);

в) зміни теми монологу в результаті переходу до іншої теми інтеракції:

„Нехай по світу погуляє

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись... Ярино!

А де Степан?” („Невільник” Т.1, с. 236);

А я... аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі („Не спалося, – а ніч, як море...”, Т. 2, с. 17);

г) зміни теми монологу в результаті усвідомлення жахливості того, що вчинив герой:

„Вхопив його та й укинув

Максима святого

У криницю... Такеє-то

Сотворив я, сину” („Москалева криниця”, Т.2, с. 61);

д) різке обривання монологу як результат сильного хвилювання оповідача. Це достатньо активний тип паузування із значною кількістю випадків уживання. Декілька прикладів:

„Я не одна, – єсть у мене

І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,

Туманочку, брате!..” („Наймичка”, Т.1, с. 267);

„Преблагий був муж на світі

Максим отой, сину.

А я! а я!.. не вимовлю.

Моя ти дитино!

Я вбив його” (Там само, с. 58);

 е) обривання наратором власного монологу як результат пізнього усвідомлення іншої комунікативної інтенції:

Настуся

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро

А зо мною?

Настуся

І з тобою нехай собі... Е, ні, нехай повінчає!.. („Сотник”. Т. 2, с. 145).

5. Частотним типом паузування у монологах героїв є власне умовчання (апосіопези), за якими стоїть значна кількість семантико-прагматичних комунікативних смислів. Більшість цих смислів спільні з відповідними смислами апосіопез наративу (див. вище); деякі – притаманні лише цьому типу паузування. Розгляньмо лише останні:

а) паузи-роздуми:

Моя мати... чого вона,

Вона все журилась,

І на мене, на дитину

Дивилась, дивилась,

І плакала („Лілея”, Т.1, с. 307);

б) паузи-уточнення уже сказаного героєм твору. Ці уточнення можуть відбуватися без зміни емпатії та її фокусу, однак у низці випадків можуть  супроводжуватися такими змінами. Декілька прикладів із поеми „Гайдамаки”:

Галайда

„Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!.. Постривай!

Впоравшись, біжи в Вільшану” (Т.1 , с. 72);

„Та ні, не те... вибачайте...

Щоб лиха не знали” (Там само, с. 78);

в) пауза вичерпаності теми, яка розвивається героєм певний час; перехід до іншої теми:

А я йшла з водою

До хатини... а він мені

Махає рукою,

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!..

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила! („Великий льох”. Т.1, с. 253);

„Поки маю сили,

Трудитимусь...”

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка... („Наймичка”, Т.1, с.275);

г) пауза як результат переривання монологу в силу неочікуваності того, з чим зіткнувся герой під час свого мовлення або різкої зміни комунікативної інтенції:

Цигане слухають, сміються.

„І де ті люде тут візьмуться?

Оце, мабудь, із-за Дністра,

Бо тут все степ... Мара! Мара!” –

Цигане крикнули, схопились („Відьма”. Т. 1, с. 312);

Хотів палати запалить

Або себе занапастить,

Та Бог помилував... А знаєш,

Його до нас перевели

Із армії, чи що? („Не спалося, – а ніч, як море...”. Т.2, с. 18).

Діалогічна форма спілкування

       У діалогічних обмінах короткими репліками вживання пауз найчастіше зумовлюється зовнішніми чинниками. Найбільш функціонально значущі:

1. Перебивання, які викликають необхідність мовцеві обірвати своє мовлення. Адресантами цих перебивань можуть бути інші герої творів або треті особи, які раніше не брали участь в інтеракції. Наведемо декілька прикладів із поеми „Гайдамаки”:

Старшина третій

Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! „Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може ще й гетьманом, коли теє...”

Старшина другий

А Гонта нащо? А Залізняк? До Гонти сама... сама писала: „Коли, – каже...”

Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять! (Т.1, с. 86);

Запорожець

[...] Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати...

Гайдамака

І вішати, і мордувати [...] (с.90);

Кобзар

Ночували ляшки-панки

В будинках з жидами,

Напилися, простяглися

Та й...

Громада

Цить лишень! Здається дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о! (с. 91);

Кобзар

Страх мені не хочеться

З старим дідом морочиться.

Якби таки... (с. 92);

„Галайдою Яремою

Себе називає

Той, що привіз...”

„Де він, де він?

Тепер же я знаю!...

„Через тиждень обіцявся

Прийти за тобою” (с. 115-116).

2. Перебивання можуть бути викликані так званим фізичним шумом; у Т.Шевченка це, перш за все, вигуки натовпу, маси людей:

„Онде вони! в ясних ризах.

Їх лютії очі...

Уже крові...” – „Пали, пали!...”

„Крові! крові хочуть!

Крові вашої!..” – і димом

Праведного вкрило („Кругом неправда і неволя...”, Т.1, с. 232).

3. Паузи в діалогах, викликані фізичною неможливістю процесу говоріння:

Махнув ножем –

І дітей немає!

Попадали зарізані.

„Тату! – белькотали. –

Тату, тату... ми не ляхи!

Ми...” – та й замовчали („Гайдамаки”, Т.1, с. 120).

4. Паузи, викликані ментальною діяльністю мовця у процесах інтеракції. Підтипи цього типу паузування:

а) паузи-розмірковування щодо подальших дій:

„Еге! ось що... Шкода хлопця,

Провітри, Миколо!” („Гайдамаки”, Т. 1, с. 99);

б) паузи звернення уваги на щось, що перебуває у сприйнятті мовця:

Чи чуєте? Застогнала

Гора над Чигирином.

О!.. Сміється і ридає

Уся Україна! („Великий льох”, Т. 1, с. 260-261);

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!... („Наймичка”, Т. 1, с. 270);

в) паузи-умовчання, за якими стоїть інформація, зрозуміла адресанту і адресату, тобто інформація пресупозитивного характеру:

„Не треба, – кажеш, – дайте хату!”

Цього вже лучче й не благай,

Бо це... сама здорова знаєш...

Дивися, огирем яким

Сам пан... круг тебе походжає („Марина”, Т. 2, с. 90).

5. Паузи хезитації у комунікативній діяльності учасників спілкування. Цей тип пауз широко представлений у ліриці Т.Шевченка і є носієм значної кількості комунікативних смислів семантико-прагматичного характеру (див. про це детальніше [1]).

         Отже, паузування як і деякі інші засоби формально-змістовної організації ліричних творів Т.Шевченка – важливий засіб драматургізації його поетичного універсуму, одна з найяскравіших рис ідіостилю великого Кобзаря. Дослідження цього аспекту творчості Т.Шевченка з використанням категорійного апарату сучасних комунікативної лінгвістики та лінгвістичної прагматики має значний науковий потенціал, обіцяє цікаві знахідки у царині дослідження вічного чуда й таїни шевченкового поетичного слова.

Список використаних джерел

1. Бацевич Ф. Семантика і прагматика пауз хезитації в ліриці Т.Шевченка // Актуальні проблеми прикладної лінгвістики: Матеріали Міжнародної інтернет-конференції, Умань 18-19 квітня 2013 р. – Умань, 2013. – С. 8-12.

2. Клименко О.К. Мовні засоби драматизації монолога в поезії Т.Г.Шевченка // Збірник праць XVI наукової шевченківської конференції. – К.: Наукова думка, 1961. – С. 91-103.

3. Кочерга И.А. Драматический элемент в творчестве Т.Г.Шевченко // Шевченко Т.Г. Собр. соч.: В 5 т. – М.: ГИХЛ, 1948-1949. – Т.4. – С. 397-404.

4. Чугуй О.П. Драматургічні елементи в ліриці Т.Г.Шевченка. – Харків: Вища школа. Видавництво при ХДУ, 1989. – 192 с.

5. Шевченко Тарас. Твори: в 5-ти томах. – Т.1. Поетичні твори (1837-1847). / Вступна стаття Б.Олійника. Примітки Л.Кодацької. – Київ: Дніпро, 1984. – 351 с.; Т.2. Поетичні твори (1847-1861). / Примітки Л.Кодацької. – Київ: Дніпро, 1984. – 301 с.