Вивчення особливостей мовлення сім’ї як неформальної, первинної і референтної групи людей – одна з актуальних проблем сучасних соціолінгвістики, теорії та практики мовленнєвої діяльності, комунікативної лінгвістики, лінгвістичної прагматики та деяких інших напрямів науки про мову. Мета пропонованої статті – встановлення основних типів переносного вживання слів у домашньому українському побутовому мовленні однієї респондентки – жительки м. Летичева Хмельницької області, польки за національністю Бацевич (Загорської) Болеслави Олександрівни (1922 – 2007), яка формувалась і проявила себе у зрілому віці як неповторна мовна особистість в етнокультурному оточенні українців, поляків, євреїв, а також під впливом російськомовних ЗМІ повоєнного часу. Будучи очевидцем мовлення респондентки в сім’ї, автор статті може стверджувати, що п. Болеслава була в ній мовним лідером з усіма проявами цього соціолінгвістичного і комунікативного поняття.
 

           В поетичній творчості Т.Шевченка особлива роль у формально-змістовому втіленні авторської інтенції належить паузам. Назвемо ці засоби поетичними паузами. Значна їх кількість, графічно позначена трьома крапками, – одна з комунікативних особливостей поетичного мовлення Т.Шевченка, важливий засіб драматургізації зображуваного. У цілому ж до цього часу відсутні комплексні дослідження шевченкової лірики з використанням категорійного апарату функціонально-комунікативної лінгвістики та лінгвістичної прагматики, застосування якого дозволило б низку аспектів творчості Т.Шевченка розглядати як інтерактивну, пов’язану із взаємодією особистостей, що спілкуються (або їх комунікативних масок) . Монографічне дослідження цих проблем – справа майбутнього.
 

          У поетичному мовленні ономастична лексика часто зазнає трансформацій з боку граматичної форми, здебільшого це стосується категорії множини.

          Власна назва, яка за своєю суттю має ідентифікувати і диференціювати об’єкт з-поміж інших, уживається в однині. Множинна форма оніма, якщо вона не є для нього постійною, здебільшого є показником його семантизації з певною стилістичною, художньо-естетичною метою [2; 74]. Процес плюралізації безпосередньо пов’язаний з конотонімізацією онімів і є поетичною універсалією [1; 58]. Множинна форма конотоніма здебільшого позначає не велику кількість осіб, об’єднаних на основі спільної ознаки, а «репрезентує певну властивість або якість» [3; 190].

           У текстах українських замовлянь  виділяється епітет – художнє, образне означення, що називає характерну властивість предмета, явища [3, 58]. Н.О. Данилюк зазначає, що цілісні, нерозкладні епітетні словосполучення у фольклорі мають асоціативний зміст, поєднані культурно-історичними традиціями [2, 13]. Серед постійних епітетів переважають ті, що виникли внаслідок зорового сприйняття довкілля (кольороназви, ознаки за якістю, кількістю, матеріалом, розміром тощо) [2, 14].

        Свого часу Еван Есар сказав: ”Zoo: an excellent place to study the habits of human beings”, – маючи на увазі, що люди за своєю поведінкою схожі на тварин. Тому не дивно, що майже у кожній мові існує особлива група-різновид фразеологічних одиниць (ФО) – зоофразеологізми. Це стійкі сполучення слів, у яких звички тварин, їх специфічна поведінка переносяться на звички і поведінку людини. Такі фразеологічні одиниці, звичайно, збагачують мову, роблять висловлювання емоційними, експресивними і цікавими, але водночас вони ускладнюють розуміння тексту людиною, що вивчає дану мову. 

      З розвитком економічних, політичних, торгових відносин підвищується інтерес до вивчення особливостей ділової комунікації, специфічних рис, що характеризують ділову мову. Сьогодні ділова мова обслуговує офіційні та надзвичайно важливі сфери людських взаємин: між органами державної влади та населенням, між країнами, підприємствами, організаціями, установами та суспільством. Успіх підприємства багато в чому залежить від уміння представити свої позиції в найбільш вигідному світлі, зацікавити потенційного партнера, створити сприятливе враження. Саме тому в практику ділового спілкування усе активніше входить жанр бізнес-презентації як можливості персонального або опосередкованого через ЗМІ просування товарів, ідей, проектів, брендів, послуг шляхом впливу на аудиторію і спонукання її до певних, вигідних презентатору, дій. 

         Серед науковців, які так чи інакше торкалися проблеми визначення основних наукових парадигм, векторів развитку, [глобальних, парадигмальних] методологій та власне методів у мовознавстві загалом, і в термінознавстві зокрема, немає одностайності.

     Зокрема, С. Л. Мішланова вважає, що наукові пошуки в термінознавстві розвиваються в послідовній зміні прагматико-прескриптивного, класифікаційно-структурного й функціонального (в межах якого зародилося когнітивне термінознавство) напрямів, які пов’зані зі зміною періодів традиційного (нормоцентричного, пізніше лінгвоцентрического – вивчення “терміна в словнику”, вивчення “терміна в тексті”) та когнітивного (антропоцентричного) термінознавсвта.

            У процесі пошуку ефективних педагогічних технологій уроку української мови виникає необхідність в уточненні й конкретизації вимог, які зроблять навчальне заняття дійсно сучасним і зорієнтують учителя-словесника на те, щоб кожне навчальне заняття було дієвим, продуктивним і сприяло розвитку пізнавальних інтересів учнів. Вимоги до сучасного уроку української мови в сучасному науковому просторі декларуються у двох параметрах: загальнодидактичні – зумовлені потребами суспільства та вимогами держави у розвитку громадянина нової генерації (забезпечити належний рівень знань і вмінь особистості); лінгво-методичні – відображають цілі й завдання мовної освіти (формувати національно-мовну особистість, розвивати комунікативну компетентність учня, його природній мовленнєвий потенціал і креативні можливості). Традиційно серед низки загальнодидактичних вимог виділяють основні групи: дидактичні, психологічні, виховні, гігієнічні. Розглянемо сутність стрижневих вимог в аспекті психології.

               Лінгвістичну основу формування комунікативної компетентності учнів становлять знання поняття тексту, його типів, основних ознак, до яких відносять інформаційність, цілісність, зв’язність, завершеність, лінійність. Чинна програма з рідної мови передбачає вивчення теоретичних основ тексту, необхідних для формування текстотворчих умінь учні основної школи. У сучасних умовах розвиток комунікативної компетентності учнів, формування комунікативних умінь має починатися із вивчення лінгвістичної теорії (функціонування мовних одиниць, характеристика тексту, його ознак, частин, з’ясування умов ситуації спілкування), через спостереження й аналіз функціюванням мовних категорій у конкретних текстах (дискурсах) і до створення власних висловлювань з урахуванням усіх особливостей комунікативної ситуації (спочатку мовленнєвих актів, пізніше мовленнєвих жанрів і потім дискурсів – самостійних реалізованих текстів).

        Навряд чи існує в лінгвістиці таке нечітко й неоднозначно визначене явище, як сленг. Список літературних джерел з питань сленгу, починаючи з середини XVIII століття й до наших часів, сягає понад тисячу робіт.

         Усю літературу зі сленгу можна умовно класифікувати за такою тематикою, що співвідноситься з існуючою науковою проблематикою в галузі сленгу: етимологія сленгу; визначення сленгу; склад сленгу; види сленгу; проблема розмежування сленгу з іншими типами нелітературного мовлення; засоби творення й джерела поповнення сленгу; переклад сленгу.