Стилістична роль множини власних назв
(на матеріалі української поезії ІІ пол. ХХ ст.)
У поетичному мовленні ономастична лексика часто зазнає трансформацій з боку граматичної форми, здебільшого це стосується категорії множини.
Власна назва, яка за своєю суттю має ідентифікувати і диференціювати об’єкт з-поміж інших, уживається в однині. Множинна форма оніма, якщо вона не є для нього постійною, здебільшого є показником його семантизації з певною стилістичною, художньо-естетичною метою [2; 74]. Процес плюралізації безпосередньо пов’язаний з конотонімізацією онімів і є поетичною універсалією [1; 58]. Множинна форма конотоніма здебільшого позначає не велику кількість осіб, об’єднаних на основі спільної ознаки, а «репрезентує певну властивість або якість» [3; 190].
В.М. Михайлов виділяє два способи використання власних назв (антропонімів) у формі множини: а) для позначення певного типу діяча, яке поширюється на кількісно невизначену групу осіб; б) для позначення не стільки множинності осіб із спільною рисою, скільки якогось суспільного становища, стану, якості [5; 28].
Плюралізації зазнають переважно антропоніми, у семантиці яких найбільше емотивних та оцінних нашарувань. У поетичному тексті множинна форма їх може виражати й етнічну ознаку: Старі баби – Явдохи та Мокрини – / В трипільських водах білять полотно (Р. Лубківський); Жанни, Мері, Катріни / І Кіті... / Доньки Сени, Бретані / І теплих морів (М. Нагнибіда). Часто до семи ‘національність’ додаються й інші, виражені деривативними засобами: вік, соціальне становище тощо: Микитки, та Васильки, та Олесі, / І кожен третій на ім’я Іван / При тихім Пслі, на голубому плесі, – / Замурзаний і войовничий клан... (А. Малишко).
Плюральна форма антропонімів у поезії пов’язана з емоційно-оцінними характеристиками їх носіїв, їх потенційними ознаками, які випливають з енциклопедичної інформації онімів і суспільного чи індивідуального ставлення до денотатів на основі тієї інформації. Здебільшого конотоніми, вживані у множинній формі, виражають неозначено-збірну єдність осіб за тією домінуючою ознакою, яка закріпилася за широковідомим онімом в історико-культурній традиції. Але нерідко в художньому контексті експлікуються і периферійні, другорядні характеристичні риси їх носіїв відповідно до авторського задуму. У поетичних творах використовуються множинні антропоніми – назви і реальних, і міфічних осіб, і персонажів мистецьких творів, але всі вони типізують. Ознака, яка домінує у множинному поетонімі, почасти об’єднує в мікроконтексті ряд синонімічних онімів (з однією чи кількома близькими ознаками, напр., за професією чи родом діяльності, за особистісними характеристиками, зовнішніми ознаками тощо).
Плюральні антропоніми з явно вираженою позитивною оцінкою в українських поетичних творах включають оніми з широким діапазоном значень. Серед них найбільш уживаними є поетоніми, що іменують відомих письменників, композиторів, художників, учених і мислителів, які уособлюють інтелектуальне ядро людства: Класики римські / Ніколи б у нас / Не стали / Шевченками, Шашкевичами, / Франками / Лиш через те, / Що ніколи їх не обходила якась / “Цвітка дрібная” ... (Р. Лубківський); Я всі легенди біблії читав, / Та не від них, а від Шевченка ліри / Від Лермонтова день мені світав, / І в гості йшли Уїтмени й Шекспіри (П. Дорошко); Рідний люде, світу чом не чутна – / найпісенніша твоя душа... / <...> Де ж бо твої Моцарти, де Бахи, / Мій співучий між народів на землі? (В. Коломієць); Зачаровані чіткістю ліній, / заворожені в тон і півтон, / Тіціани писали Лавіній, / Рафаелі творили Мадонн (Є. Летюк); Сивіли і відходили Платони, І формули слідів читав Сковорода (Б. Олійник).
Численними є і множинні конотоніми на позначення імен історичних осіб, відомих як вождів повстанських визвольних рухів різних епох, відтак ці оніми уособлюють волелюбність: Ти [Леся Українка] – хвора дівчина – серед глухої ночі / Врізаєш в вічність огненні, пророчі / Слова з прийдешніх сонячних віків, / Щоб ті слова хитали чорні трони, / Щоб їх несли з собою легіони / Нових, непереможних Спартаків (В. Симоненко); Згайдамачену, захмельничену, / Де Нечаї та Гонти йшли, / Нами зроблену, не позичену / Козаки тебе [бандуру] в даль несли (Л. Забашта); Стоять, не хилячи лоби, вони, / Їм чола вітер днів пече: / Лумумби, Кінги – всі повбивані / та всі, кого застрелять ще (В. Коротич).
Міфоніми почасти іменують міфічних осіб чи божества, що переважають якимись якостями звичайних людей. Тому ці оніми здебільшого конотонімізувалися і становлять уособлення тих рис, властивостей, досягти яких прагнула людина. Відтак міфічні власні назви в художньому тексті стали засобом високої оцінки людини, її діяльності. У семантиці множинних форм цих онімів здебільшого виділяється одна, найхарактерніша ознака (хоч можуть виділятися й інші), приписувана міфічному денотату, яка об’єднує осіб з подібними якостями: Де пахне водоростю берег, де зорі чисті і холодні, / Виходять з моря Афродіти, лягають на дрібний пісок, / <...> І щось бентежне і тривожне заходить в чоловічий сон (Є. Летюк); При майстрах якось легше, Вони – як Атланти. / Держать небо на плечах. То і є висота (Л. Костенко); Йшли батьки, як новітні Геракли, / Із зірками йшли на шоломах... (Л. Забашта). Спостерігається у плюральних міфонімах і актуалізація характеристик духовної сфери людини: Колись були Орфеї, а тепер корифеї (Л. Костенко); Народжує Антеїв земля... / Просто матері ще не знають, кого вони народили... (Л. Забашта).
У поетичному тексті ім’я літературного героя відомого твору, вжите у множині, може ставати узагальненою назвою типових героїв у творчості письменника, а відтак його своєрідною візитною карткою: І Мар’яни твої [Т.Шевченка] сумовиті – / То кріпацькі мадонни (А. Малишко). Ім’я літературного персонажа з позитивного емотивністю досить часто є характеристичним засобом, а множинна форма такого оніма ще більше загостює відповідні ознаки: А Данки зникли. Честь тепер – полова! / Не серце – сірий попіл у руці! (Г. Хмільовська). Ім’я персонажа твору живопису також може втілювати притаманну йому рису, напр., вроду, жіночність: То білі лебідки чи наші дівчата виходять, / Живі Джіоконди з десятого класу, либонь... (Л. Забашта).
Плюральні антропоніми з негативними оцінними конотаціями також можна поділити на імена реальних історичних осіб, біблійні та міфічні імена.
Історичні антропоніми у множинній формі часто виражають ознаку за видом діяльності, причому соціальна оцінка її може з часом полярно змінюватися: І без кінця – окопи, барикади, / Та над громадами кривавих тіл / Гриміли пишні і бучні паради / Нових Тимурів і Аттіл (В. Симоненко); тут імена славетних завойовників давнини, що пов’язувалися з якостями ‘військова доблесть, велич, сила’, стали уособлювати загарбницькі наміри, мілітаризм. Почасти в основі семантики плюральних поетонімів лежать особистісні риси денотатів як основа їх неправедних вчинків: О геніальний Олександре, / Ще не закінчилась дуель!/ Повзуть, неначе саламандри, / Дантеси із чужих земель (Д. Павличко); ...і от стрибнули з-за кущів / Усі мої похибки, яко Брути, / Ховаючи кинджали під плащі (Б. Олійник).
Імена біблійних і міфологічних персонажів, які характеризуються високим ступенем узагальнення, часто виступають у множинній формі. Вони здебільшого покликані давати образну, емотивну оцінку об’єкту художнього зображення: Й поніс пророк у муках невимовних / Хреста з плечей братів єдинокровних. / Пілати знають: то найтяжчий хрест! (А. Бортняк); Послухайте, Харони зла і тьми! / Калину й слово – кров’ю не затерти / Ні частоколом ядерно-ракетним, / Ні вишкірам і голоду, і лих (П. Боровко).
Семантика і функціонування у поетичних творах множинних конотативних топонімів, як і антропонімів, пов’язана здебільшого з екстралінгвістичною онімною інформацією. До складу екстралінгвістичної частини лексичного значення власної назви входять умови існування оніма в суспільстві, пов’язані з ним історико-культурні асоціації, особливості зв’язку оніма з об’єктом номінації [4; 21-22].
Актуалізована у множинному топонімі конотація може безпосередньо характеризувати географічний об’єкт, виділяючи такі його ознаки, як тип об’єкта, місце розташування і кліматичні умови існування, розмір, статус тощо. Такі поетоніми часом стають досить близькими до апелятивів, виражаючи загальні значення, напр., ‘ріка’, ‘пустеля’, ‘місто’ і под., хоч і зберігаючи при них додаткові характеристичні ознаки об’єкта: Дай блакиту своїх Дунаїв і дніпрову зелену вроду, / Поведи їх поміж народи, – солов’їв од свого народу (А. Малишко); А ви [каравани] - через Сахари й Каракуми, / І на горбах – безсмертна сила гурту (Мур ВП 1, 292); Хто ж вам сльози, матері, витре / Із облич, солоних, як моря п’ятисот Одес? (В. Коротич).
Семантизація плюральних топонімів ґрунтується і на принципі метонімічного перенесення: власна назва стає узагальнювальним знаком явищ, подій, близьких до тих, що пов’язані з відповідним географічним об’єктом: Дороги йшли, врізалися з розгону / У племена, Помпеї, города... (Б. Олійник); Ми з вами такого набачились / І начулись за ці століття, / Проковтнувши Освенціми і Хіросіми! (І. Драч).
Символічно-образний потенціал багатьох біблійних топонімів реалізується часто саме у множинній формі: Сказав: “Буду з вами. Я син ваш!” / І породив слово. / Щоб потім воно забряжчало в кайданах, / Горіло у казематах, / Сліпло в пісках пустелі / І кованим жаром палило уста України, / Змітаючи трони й скорботні Голгофи (А. Малишко); Що тобі ввижається, парсуно, / поміж мальовидел та ікон? / <...> Де ведмежий закуток, / куди б ти не офірувала мир і лад? / Де було шукать оті Єгипти /матерям коляд і немовлят?! (І. Римарук).
Інші розряди онімів у плюральній формі мають значно меншу частоту вживання у поетичному мовленні. Здебільшого це власні назви з потенційними узуальними конотативними значеннями, які реалізуються у формі множини: Міріади, мабуть, коней тих у космосі – / Коней – Сонць, / І кожен – злотогрив... (І. Нехода); Хіба Магнітками й Турксибами / Ми не пишались, / Не жили, / Коли цілинні землі скибами / Плуги могутні підняли? (Є. Летюк). В оказіональному вжитку множинні поетоніми можуть докорінно змінювати своє значення: Ми дрібненькі, отакунькі, / Як не глянь, а ми – дрібні, / зачекаєм – ось як тюкне / бог – тоді ми на коні. / на малім, але – коні! / Нам судились Росінанти / на шляхи наші трудні... (В. Корж); поетонім Росінанти, символізуючи нікчемність, малодушність, слабкість, вступає в антагонізм із онімом Дон Кіхот як символом шляхетності, романтизму.
Таким чином, явище плюралізації онімів є активним процесом в українській поетичній творчості ІІ пол. ХХ ст., особливо у творах А. Малишка, В. Коротича, Б. Олійника, Л. Костенко, Л. Забашти, І. Світличного та ін.; більшість поетонімів у формі множини, виражаючи узагальнену ознаку, якість на основі узуальних конотацій, завдяки високому семантичному потенціалу і здатності до символізації стають ядром художньо-образних, тропеїчних побудов.
Список використаної літератури
- Бєліцька Є.М. Конотонімізація онімів як лексико-семантичний процес. Дис. ... канд.. філол.. наук. – Горлівка, 2000. – 185 с.
- Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Част. 1. – Х.: Вид-во Держун-ту, 1958. – 228 с.
- Калінкін В.М. Функціонально-граматичні аспекти поетики онімів // Лінгвіст. Студії: Зб. наук. праць. Вип. 5. – Донецьк: Дон ДУ, 1999. – С. 187 – 192.
- Марунич И.И. Топонимы в идиостиле писателя. Дис. … канд. филол. наук. – К., 1993. – 215 с.
- Михайлов В.Н. Собственные имена как стилистическая категория в русской литературе (Мат-лы к спецсеминару по русскому языку для студ.-заоч.) – Луцк, 1965. – 53 с.
|