Флорій Бацевич,
м. Львів
РОЗВИТОК ІДЕЙ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ПРАГМАТИКИ В УКРАЇНІ
Лінгвопрагматичні дослідження в Україні, початки яких можна датувати серединою 70-х років ХХ ст., тісно пов’язані з історичними етапами розвитку ідей прагматики у межах семіотики, філософії, логіки й, звичайно, лінгвістики.
Зокрема, в 30- 40-х роках минулого століття в межах семіотики формується загальна ідея прагматики, семантики і синтактики як найважливіших „вимірів” знакових систем, які обслуговують діяльність людини і суспільства. У працях Ч.С.Пірса, Ч.Морріса прагматика пов’язується з дією людського чинника в мові, зокрема з діяльнісним підходом до знакових систем; формується поняття нежорстких прагматичних правил уживання знаків та системи мови в цілому; формулюється важлива думка щодо значення в аспекті його вживання та деякі інші.
Філософські ідеї Л.Вітгенштейна щодо мови як діяльності й впливу однієї особи на іншу, складної сукупності мовних ігор, значення як уживання та деякі інші сприяли так званому прагматичному повороту в аналітичній філософії, пов’язаній з іменами Дж.Остіна, Дж.Серля, Г.П.Грайса та інших лінгвофілософів, творців теорії мовленнєвих актів, імплікацій та імплікатур дискурсу, пресупозицій тощо. Ці теорії сприяли розвитку власне лінгвістичної прагматики.
Розглядаючи історію розвитку ідей лінгвістичної прагматики можна виділити два етапи її становлення:
1. Початковий, у межах якого утверджується поняття людського чинника в мові та окремих ідей лінгвістичної прагматики. Цей етап можна визначити як формування антропних концепцій мови; він охоплює собою кінець XVIII – початок XIX ст. – 50-ті роки ХХ ст. Цей етап пов’язується з іменами В.фон Гумбольдта, Е.Сепіра, Б.Л.Ворфа, Л.Вайсгербера, Ш.Баллі, К.Бюллера, Е.Бенвеніста, Р.Якобсона та деяких інших мовознавців. .
2. Сучасний етап розвитку лінгвістичної прагматики, який датується рубежем 60 – 70-х років ХХ ст. – нашим часом. При цьому одні дослідники беруть до уваги вихід у світ у 1969 році книги Дж.Серля „Мовленнєві акти”, інші – Міжнародний симпозіум з прагматики, який відбувся в 1970 році. Саме з цього часу розпочинаються активні лінгвопрагматичні дослідження живої природної мови, а прагматика в цілому все частіше починає визнаватись лінгвістичною дисципліною. До розвитку сучасних ідей лінгвістичної прагматики доклалися Тойн ван Дейк, Джефрі Ліч, Герберт Пол Грайс, Джейкоб Мей, Іван Сусов, Олена Падучева та інші. У цей час у дослідницьке поле лінгвістичної прагматики входять проблеми вивчення неконвенційних засобів діяльності людей із застосуванням живої природної мови, схем інтерпретаційної когнітивної діяльності учасників інтеракції та деякі інші проблеми. Можна твердити, що саме в кінці 80-х років ХХ ст. лінгвістична прагматика починає сприйматись як наука про мовленнєву діяльність і вводить в опис мови акціональний та інтенціональний аспекти.
У радянській лінгвістиці початку 80-х років минулого століття також пробуджується значний інтерес до лінгвопрагматичних досліджень. Цікавою і плідною стала дискусія з проблем сутності й дослідницького поля прагматики на сторінках видання „Известия АН СССР. Серия литературы и языка” (Т.40. № 4. – 1981). У дискусії взяли участь Т.Булигіна, Н.Арутюнова, В.Дем’янков, Ю.Степанов. Зокрема, Ю.Степанов нагадує методологічно важливу думку, висловлену Е.Бенвеністом про те, що основою прагматики повинна стати одна з найважливіших сутнісних ознак людської мови – її суб’єктивність. При такому розумінні прагматика включає широке поле питань: це відношення мовця до того, що і як він говорить, – істинність, об’єктивність мовлення, його щирість або нещирість, пристосованість до соціального середовища і соціального стану слухача тощо; інтерпретація мовлення слухачем – як істинного, об’єктивного, щирого або, навпаки, нещирого, такого, що вводить в оману; в художньому мовленні – ставлення письменника до дійсності й до того, що і як він зображає – його прийняття чи неприйняття, захоплення, іронія, відраза; ставлення читача до тексту і, в кінцевому підсумку, до художнього твору в цілому – його витлумачення як об’єктивного, щирого чи, навпаки, як такого, що вводить в оману, скерованого на містифікацію, іронічного, пародійного тощо.
Кінець 80 – початок 90-х років ознаменувався значним розширенням проблематики лінгвістичної прагматики. Остання починає асоціюватися зі студіями над дискурсом у плані вивчення формування і розуміння дискурсивного значення, зв’язками між мовними формами та їхніми користувачами, успішністю взаємодії між мовцем і слухачем, зокрема, успішністю інтерпретації індексальних, анафоричних і референційних засобів мовлення, імплікацій та імплікатур живого спілкування; дещо пізніше – ці ж проблеми, але з залученням широкого соціального контексту; використанням мовних засобів у комунікації в межах дискурсу. У цей період об’єктом прагмалінгвістичного аналізу визнається феномен людського спілкування в цілому як одна з найважливіших сфер людської діяльності.
Отже, дослідницьке поле сучасної лінгвістичної прагматики включає в себе всі ті умови, за яких людина (суб’єкт мовлення) використовує мовні засоби в спілкуванні. Це, передовсім, умови адекватного добору й використання одиниць і категорій мови з урахуванням усіх контекстних і ситуативних чинників з метою досягнення найбільш ефективного впливу на партнера (аудиторію, читачів) по комунікації.
В Україні зацікавлення проблемами лінгвістичної прагматики датується другою половиною ХХ ст. і пов’язується, передовсім з іменем Г.Г.Почепцова, який у 1975 році публікує статтю „Прагматический аспект изучения предложения (к построению теории прагматического синтаксиса)” («Иностранные языки в школе». – 1975. – № 6), яка знайомила лінгвістичну спільноту з низкою ідей лінгвістичної прагматики, що активно розвивалась на Заході й була мало відомою в СРСР із зрозумілих причин. У цей час лінгвопрагматична проблематика була сконцентрована навколо проблем теорії мовленнєвих актів. Наступні праці цього автора кінця 70-х – 80-х років були скеровані на уточнення типології цих актів. Зокрема, Г.Г.Почепцов обґрунтував необхідність розмежування директивів на власне директиви, що спонукають адресата до виконання фізичних та інших дій та квеситиви, які спонукають до запиту нової, невідомої мовцю інформації. Власне директив поділявся на ін’юктив і реквесив (наказ і прохання); комісив, на думку автора, містить у собі менасив і промісив. Важливо згадати що в цих працях учений обґрунтував можливість виділення фатичного метакомунікативу [Почепцов 1981, 1986].
У 80 – 90-х роках минулого століття лінгвістична прагматика в Україні розвивалась і поглиблювалась під впливом теорії мовленнєвих актів. Зокрема, в працях В.І.Карабана досліджуються прагматичні аспекти англійських поліпредикативних конструкцій як складних комплексних мовленнєвих актів [Карабан 1989]. Автор доводить, що прості акти в межах складного (поліпредикативного) об’єднані певними дискурсивними відношеннями. З прагматичної точки зору складний мовленнєвий акт складається із акта-тези, акта-функції і прагмасемантичних відношень між ними. Складні мовленнєві акти об’єднуються різними типами дискурсивних відношень.
У цей же час започатковуються семантико-прагматичні дослідження непрямих мовленнєвих актів. Тут необхідно згадати працю Е.Н.Старикової „Имплицитная предикативность в современном английском языке” (Київ, 1974). У цій монографії, досліджуючи способи формування імпліцитної предикативності, авторка зачіпає низку не лише семантичних, а й прагматичних аспектів, пов’язаних із теорією мовленнєвих актів.
Кінець 90-х років ознаменований тим, що українські дослідники у межах домінуючої теорії мовленнєвих актів звертаються до історичної прагмалінгвістики. Тут, передовсім, потрібно назвати праці харківської дослідниці І.С.Шевченко [Шевченко 1998] та її учнів і послідовників. Історична прагмалінгвістика визначається як сфера прагматики, яка вивчає „постійні й змінні елементи мовленнєвих актів і дискурсів, розглядає динамічні процеси у вербальній комунікації як результат саморозвитку мови і змін комунікативних потреб, обумовлених динамікою культури і суспільства” [Шевченко 1998, с.76]. В працях І.С.Шевченко та її послідовників досліджені історичні лінгвопрагматичні процеси у низці типів мовленнєвих актів і дискурсів. Зокрема, досліджена еволюція директивів, квеситивів, експресивів, фатичних метакомунікативів, мовленнєвих актів вибачення, дискурсивний принцип ввічливості та інші проблеми (див. огляд [Матюшина 2004]).
Уже з кінця 80-х років ХХ ст. теорія мовленнєвих актів як домінантна для українських прагмалінгвістів вписується в ширше дослідницьке поле комунікативної лінгвістики, зокрема теорії комунікативних актів і дискурсів (див., наприклад, праці [Почепцов О.Г 1986; Минкин 2004; Мартинюк 2004; Ейлер 2006] та ін.). У дослідженнях все частіше починають залучатися такі категорії комунікативної лінгвістики, як принципи, правила, стратегії, тактики, максими спілкування, категорії етикетності та інші (див., наприклад: [Фабіан 1998; Пилипенко 2005; Ильченко 2002] та ін.).
Не оминув лінгвопрагматичні дослідження поворот сучасної науки про мову до когнітивних проблем. Як справедливо зазначає І.С.Шевченко, в першій половині 10-х років XXI ст. в Україні формується когнітивна прагмалінгвістика, яка об’єднала низку сучасних напрямів і стала „візитівкою” української лінгвістичної прагматики [Шевченко 2009, с. 268-269]. Тут, без сумніву, потрібно назвати праці І.С.Шевченко, О.П.Воробйової, О.І.Морозової та інших. Зокрема, в працях О.П.Воробйової закладаються основи когнітивної поетики, значним осердям якої є прагматичні аспекти мови.
У цей самий час (тобто в 90-ті роки XX ст. – 10-ті роки XXI ст.) зароджується напрям, який в лінгвістичній прагматиці України домінує дотепер – дослідження прагматичних явищ з позицій дискурсивного підходу. При цьому проблематика мовленнєвих актів тісно пов’язується з проблематикою організації та функціонування різноманітних дискурсів. Зокрема, антропоцентричні аспекти німецького діалогічного дискурсу, пов’язані з проблемами імпліцитних комунікативних смислів, досліджені в працях Л.Р.Безуглої [Безугла 2007]; семантико-прагматичних аспектів функціонування різних за комунікативною організацією дискурсів [Кусько 2002; Полюжин 2002]. Все частіше дослідники виходять у широкий простір лінгвістичного (зокрема прагматичного) вивчення таких складних комунікативних дій, як наприклад, брехня. Цьому, зокрема, присвячена монографія Олени Морозової [Морозова 2005] та інші проблеми.
Поряд з дослідженням згаданих проблем на початку XXI ст. в українській лінгвістичній прагматиці відбувається суттєве зрушення в розумінні самої природи прагматики елементів мовного коду, рівнів, категорій і одиниць лінгвістичної прагматики. Відбувається свого роду повернення до витоків, тобто того розуміння прагматики, яке було сформульоване її засновниками (перш за все Ч.Моррісом, Е.Бенвеністом). Безумовно, що це повернення було запліднене ідеями когнітивного і комунікативно-дискурсивного підходів. Прагматика починає розумітись як дослідження людського чинника в усіх формах (модусах) існування живої людської мови – Мові, Мовленні, Комунікації. Таке широке розуміння мовної прагматики викладене в наших працях, підсумованих у монографії [Бацевич 2010]. Проблематика лінгвістичної прагматики охоплює собою усі найважливіші категорії дискурсу, зокрема, мовленнєвих актів і мовленнєвих жанрів. У зв’язку з розширенням проблемного поля прагмалінгвістики, постала проблема її диференціації. У нашій концепції ЛП членується на мікро-, макро- і мегапрагматику.
Мікропрагматика як прагматика одиниць мовного коду в спілкуванні включає в своє проблемне поле питання, пов’язані з суб’єктивним чинником лексичних і граматичних одиниць, дискурсивними словами та їх особливостями; імплікаціями та імплікатурами дискурсу; пресуппозиціями у висловленні; інференціями; проблемами референції та анафори; модальністю і сферами її вияву; прагматичними аспектами дейксису; прагматичними аспектами мовленнєвого жанру і мовленнєвого акту. Щодо останнього із згаданих аспектів, то однією з найактуальніших проблем слід уважати проблему виділення, опису і типології так званих прагматичних перформативів у їх співвідношенні з перформативами семантичними [Бацевич 2008].
Макропрагматика, або прагматика категорій міжособистісного спілкування, звертається до таких понять: інтенціональність, емпатія і прагматика точки зору учасників комунікації; прагматичні аспекти стратегій і тактик спілкування; принципи, максими і постулати спілкування; прагматика ввічливості. До цього розділу лінгвістичної прагматики, на нашу думку, варто також зарахувати прагматику категорій контексту міжособистісного спілкування, зокрема, регістру, тональності, атмосфери і стилю спілкування.
Мегапрагматика, або прагматика соціального контексту, зосереджується на проблемах специфіки соціального контексту і його впливу на всі складові комунікативного акту, зокрема дискурси. До цього типу прагматики варто долучити прагматичні аспекти конверсаційного аналізу, а також прагматику міжкультурної комунікації в її зв’язках з проблемами організації дискурсу.
Особливою сферою прагматичних досліджень дискурсів слід уважати аналіз причин і механізмів комунікативних невдач (девіацій), які виявляються пов’язаними з проблемами мікро,- макро- і мегапрагматик, тобто широким полем проблем, пов’язаних як із прагматичними аспектами одиниць і категорій мовного коду, так і з іншими (регістровими, тональними тощо складниками).
Розглядаючи дискурс як процесуальне явище, тобто категорію комунікативної лінгвістики, можна було б говорити про комунікативний смисл як його межову (мінімальну) дослідницьку одиницю. Насправді, мовець, будуючи дискурс або його фрагменти, мовленнєві жанри, мовленнєві акти (висловлення) спирається на свої внутрішні неповторні особистісні комунікативні смисли як складні психо-когнітивно-емотивні утворення. З метою їх трансляції в комунікації адресант поєднує їх з узуалізованими мовними значеннями, виформовуючи відповідні конкретній конситуації спілкування конфігурації смислів, які і є комунікативними смислами. пресупозицій, опертям його на неіснуючі імплікатури тощо.
Таким чином проблемне поле сучасної лінгвістичної прагматики, що розвивається в Україні, достатньо широке і охоплює собою, як уже згадувалось, усі можливі вияви людського чинника в мові.
Узагальнюючи в цілому шлях розвитку ідей лінгвістичної прагматики в Україні з середини 70-х років до нашого часу можна сказати, що цей напрям лінгвістичних досліджень розвивався від достатньо вузької спеціалізованої проблематики у межах теорії мовленнєвих актів – через розуміння виявів людського чинника в межах різноманітних типів дискурсів і текстів – до вияву людського чинника в межах усіх форм (модусів) існування засобів мовного коду: Мови, Мовлення і Комунікації. У даний час лінгвістична прагматика – один із найперспективніших напрямів сучасної світової лінгвістики. В Україні він розвивається у широких концептуальних межах перш за все функціональної, комунікативної, когнітивної лінгвістик. З’являються цілі школи дослідження проблем лінгвістичної прагматики (Харківська, Київська, Львівська), виходять нові монографії, в яких проблеми ЛП вирішуються уже не виключно на матеріалі германських мов, як це було раніше, але й інших мов (зокрема слов’янських, арабської тощо) (див., напр.: [Бацевич 2010; Заза 2011; Баландіна 2002] та ін.) з урахуванням усім модусів їх існування. В університетах України у межах напряму „Прикладна лінгвістика” читаються нормативні курси з лінгвістичної прагматики; у межах інших філологічних спеціальностей у низці університетів проводяться спецкурси з цієї дисципліни, які уже забезпечені підручниками і посібниками (див., напр.: [Бацевич 2011]). Закінчимо наш короткий огляд словами відомого російського прагмалінгвіста І.П.Сусова про те, що „Сьогодні Україна, по суті, лідирує у сфері прагмалінгвістики на пострадянському просторі” [Сусов 2009, с.13].
Література
- Баландіна Н.Ф. Функції і значення чеських прагматичних кліше у комунікативному контексті: монографія. – К.: АСМІ, 2002. – 232 с.
- Бацевич Ф.С. Нариси з лінгвістичної прагматики: Монографія. – Львів: ПАІС, 2010. – 336 с.
- Бацевич Ф.С. Вступ до лінгвістичної прагматики. Підручник. – К.: ВЦ „Академія”, 2011. – 304 с. – (Серія „Альма-матер”).
- Безугла Л.Р. Вербалізація імпліцитних смислів у німецькомовному діалогічному дискурсі. – Харків, 2007.
- Заза Ю. Регістри початку спілкування (українсько-чесько-арабські паралелі). – Львів: ПАІС, 2011. – 206 с.
- Карабан В.И. Сложные речевые единицы: прагматика английских асиндетических полипредикативных образований. – К., 2989.
- Матюхіна Ю.В. Розвиток системи фактичної метакомунікації в англійському дискурсі XVI XX століть. Дис. канд. філол.. наук. – Харків, 2004.
- Морозова Е.И. Ложь как дискурсивное образование: лингвокогнитивный аспект. – Харьков: Экограф, 2005. – 300 с.
- Почепцов Г.Г. Прагматический аспект изучения предложения (к построению теории прагматического синтаксиса) // Иностранные языки в школе. – 1975. – №6. – С.15-25.
- Почепцов Г.Г. Фатическая метакоммуникация // Семантика и прагматика синтаксических единиц. – Калинин, 1981. – С.52-59.
- Почепцов Г.Г. О коммуникативной типологии адресата // Речевые акты в лингвистике и методике. – Пятигорск, 1986. – С.10-16.
- Старикова Е.Н. Имплицитная предикативность в современном английском языке. – К., 1974.
- Сусов И.П. Лингвистическая прагматика. – Винница: Нова книга, 2009. – 272 с.
- Шевченко И.С. Историческая динамика прагматики предложения: английское вопросительное предложение XVI – XX веков. Харьков, 1998
- Шевченко И.С. Лингвистическая прагматика в Украине // И.П.Сусов. Лингвистическая прагматика. – Винница: Нова книга, 2009. – С.261-271.
|