Черевченко Олександр (Умань)

Принципи класифікації ботанічних назв в українській мові

У лінгвістичній науці досі немає одностайної думки щодо класифікації назв на позначення рослинних реалій, тому існують такі терміни: фітоніми, флоризми, флоролексеми, ботанізми, ботаноніми тощо. Дослідження лексичного потенціалу зазначеної тематичної групи стало об’єктом зацікавлення багатьох лінгвістів. Так, формування системи флористичних найменувань в українській мові простежується у працях Я. Закревської, Л. Симоненко, І. Сабадоша, семантико-словотвірне вивчення назв рослин репрезентують наукові студії С. Адаменко, А. Капської. Питання їх художньо-естетичного, образно-асоціативного потенціалу привертають увагу Л. Андрієнко, Т. Беценко, Н. Варич, Л. Голоюх, О. Дубовик, В. Калашник, І. Коломієць, О. Нечитайло, І. Олійник, Л. Ставицької, Л. Фроляк, С. Шуляк.

Тематична група назв рослин, на думку окремих дослідників, характеризуються «малим ступенем системності» [2, с. 28]. Такий висновок ґрунтується на спільній типологічній ознаці тематичних груп, у яких немає чітких семантичних відношень і зв’язків між лексемами. Як справедливо відзначено, зв’язки між словами в тематичних групах «будуються тільки на зовнішніх відношеннях між поняттями» [4, с. 29], тобто ґрунтуються на позамовних факторах.

За останні роки значно розширилося коло історико-лексикологічних наукових досліджень, в яких порушуються питання загальних тенденцій розвитку ботанічної лексики. Розгляд окремих тематичних груп дозволяє виявити загальне і специфічне у лексиці, визначити джерела та шляхи її формування. У цьому плані значний доробок становлять монографічні праці та окремі наукові розвідки вітчизняних мовознавців Я. Закревської, І. Сабадоша, Л. Симоненко, присвячені вивченню історії формування та розвитку систем ботанічної номенклатури та біологічної термінології.

На особливу увагу заслуговує монографічне дослідження Сабадоша І., в якому центральним об’єктом виступає система ботанічних найменувань, що включає до свого складу родові і видові назви рослин. У межах досить широкого хронологічного періоду, сягаючи глибин східнослов’янської мови (ХІ–ХІІІ ст.) і закінчуючи етапом кінця XIX–початку XX ст., дослідник визначає основні шляхи становлення і розвитку ботанічних назв. Висновки, здійснені на великому фактичному матеріалі, переконливо доводять, що у формуванні української ботанічної номенклатури, яка представлена усією сукупністю назв рослин, неабияку роль відіграла неслов’янська лексика (латинська, грецька, тюркська, німецька, італійська), а назви рослин, успадковані з праслов’янських мов, стали основою, ядром української ботанічної лексики.

Особливого значення у подальшій розробці питань, пов’язаних із вивченням ботанічної лексики, одиницями якої виступають флористичні найменування, набуває пропонована Сабадошем І. класифікація, що здійснюється на основі виділення таких диференційних ознак, як форма, спосіб росту та приналежність рослини до певної родини. Керуючись цим принципом, дослідник визначає, що «переважна більшість назв рослин... досить чітко розподіляється по чотирьох основних групах, з яких три означають вищі рослини (назви дерев і кущів, або дендрономени, назви диких і культурних трав’янистих рослин) і одна – нижчі, серед яких найбільш відомі у народі найменування грибів, або мікологічна лексика (мікономени)» [6, с. 6]. Слід зазначити, що виділені ознаки лексико-семантичного принципу класифікації рослинних найменувань є у своїй основі визначальними і для нашого наукового дослідження. Здійснюваний історико-етимологічний аналіз флористичних найменувань («ботанічних номенів», «фітономенів») дозволяє визначити максимально повний перелік цих одиниць в українській мові, фіксованих у різних джерелах, та встановити їх кількісний вияв за відповідними лексико-семантичними групами.

У дослідженнях А. Шамоти [11], М. Фещенка [8] тематична група «назви рослин» стає об’єктом для вивчення явищ семантичної мотивації. Вона постає як цілісна система – одна з найбільш придатних для аналізу семантичної мотивації, з’ясування принципів найменування тієї чи іншої рослинної реалії, типових моделей словотворення назв рослин.

Глибокому вивченню окремої лексико-семантичної групи назв рослин – «Лікарські рослини»  – присвячене дослідження М. Фещенка, яке виконане у плані систематизованого, комплексного поєднання семантико-етимологічного, лексико-словотвірного, лінгвогеографічного та функціонально-стилістичного аспектів. Класифікація назв лікарських рослин створена відповідно до завдань цього дослідження і є визначальною для проведення аналізу мовних одиниць, що здійснюється за поділом флористичних найменувань на такі підгрупи: назви дикорослих трав, квітів, назви ягід та назви окультурених рослин (бобові, зернові, городні) [8, с. 32].

З’ясування питань етимології, вивчення структурних особливостей рослинних назв здійснювалися у працях ряду науковців (Бобрової Т., Борисової З., Чинок Є. та ін.). Окремі мовознавці (Адаменко С., Капська А., Мартинова Л., Миголинець О., Симоненко Л.) так чи так порушують проблему вивчення особливостей семантико-словотвірної структури назв рослин, об’єднаних у певні лексико-семантичні або ареальні групи. Порівняно менше праць присвячено характеристикам тематичних груп найменувань рослин, у яких розглядалися б принципи класифікації ботанічних назв. Досліджуючи формування української ботанічної номенклатури, аналізований матеріал структурується відповідно до біологічної класифікації, поділяючись на роди, родини, класи, типи тощо.

Такі ж головні принципи класифікації ботанічних назв використовуються й при структуруванні тематичних груп назв рослин у російській мові. «Лексико-семантична група «фітонімів» об’єднує різноманітні підгрупи іменників, на позначення рослин: 1) дерева; 2) кущі; 3) злаки; 4) квіти; 5) трави; 6) гриби» [9, с. 109]. Т. Цой справедливо відзначає, що «проблема фітонімів у лінгвістичній та лексикографічній літературі є однією із найменш висвітлених, незважаючи на те, що назви рослин становлять значний лексичний пласт іменників» [там само, с. 109].

У іншій праці автор пропонує більш розлогу класифікацію фітонімів, яка ґрунтується на природній класифікації денотатів. Так, пропонується виділяти такі групи найменувань рослинного світу: 1) рослини; 2) дерева; 3) злаки; 4) квіти; 5) овочі; 6) плоди; 7) кущі; 8) трави [10, с. 198].

Обидві класифікації викликають застереження, бо не мають єдиної основи, єдиного принципу, за яким фітоніми розподіляються на певні групи. Так, якщо брати за основну морфологічну характеристику рослини, то всі фітоніми належало б поділяти на назви дерев, кущів, трав та найпростіших рослинних організмів. Такі підгрупи як «злаки», «квіти» та «гриби», виділяються за дещо іншими принципами. Водночас незрозумілими є такі назви підгруп як «рослини» (адже усі фітоніми і є назвами рослин) та «плоди», назви яких, хоча й стосуються безпосередньо рослин, однак узагальнено належать до цієї тематичної групи.

Враховуючи огріхи наведених класифікацій ботанічних назв, можна побудувати чітку типологію назв рослин. У її основі лежатиме біологічна класифікація, модифікована до рівня свідомості пересічного носія мови, а також враховуватимуться інші екстралінгвальні чинники. Варто зауважити, що на рівні буденної свідомості до рослин належать бактерії, водорості та гриби, які в сучасній біологічній номенклатурі посідають відокремлене від рослин місце.

Одними із головних критеріїв лінгвістичної класифікації назв рослин є «їх зовнішній вигляд, будова й місце їхнього побутування, – зазначає Р. Бочкур. Саме за цими критеріями потрібно виділяти мікроскопічні, непомітні неозброєним оком рослини (це бактерії й  окремі найпростіші), водорості (ці рослини протиставляються усім іншим за тією ознакою, що єдині ростуть у водоймах). У окрему групу об’єднуються лишайники, мохи, папоротеподібні, хвощі і плауни. Це рослини, які умовно можна назвати «дотрав’яні» або «неквіткові». Ці рослини обіймають найнижчі яруси в рослинних угрупованнях.

Голонасінні асоціюються у свідомості пересічного мовця з хвойними  кущами та деревами. Покритонасінні за означеними критеріями можна поділяти на трави, кущі й дерева, причому кущі і дерева об’єднуються в єдину групу: бо немає чітких критеріїв розмежування їх (скажімо, навіть калина може розглядатися як кущ або як дерево). У свою чергу дерева варто поділяти на плодові (фруктові), які дають плоди (фрукти), та неплодові, які використовуються людиною як деревина (матеріал). Серед трав слід виділяти, на нашу думку, дві групи – квіти та не-квіти. Виділення таких груп ґрунтується тільки на побутовій  свідомості,  а не науковій, бо  і квіти і не-квіти – належать до квіткових (покритонасінних)  рослин. Антиномія «квітка – не-квітка» зумовлюється практичною діяльністю людини: квіти використовуються тільки заради естетичного задоволення, до того ж у рослин-квітів цінується тільки квітка, а не плоди чи корені. Сюди, очевидно, варто відносити родини розоцвітих і складноцвітих, а також різноманітні декоративні рослини. Не-квіти поділяються на культурні трав’янисті рослини і дикоростучі [1, с. 165-166].

Отже, проведений короткий огляд праць, присвячених вивченню флористичних лексем у загальнотеоретичному плані, дає підстави твердити, що у ролі об’єктів цих наукових досліджень виступають різноманітні флороназви, які включають родові і видові поняття, в основному вилучені із спеціальних джерел наукової літератури (словників, довідників, науково-навчальних посібників тощо), тобто закріплені за науковою сферою вживання і підпорядковані певній галузі знань. Наведені класифікації флороназв, з одного боку, адекватно відображають екстралінгвільну типологію рослин на рівні буденної свідомості пересічного носія мови, а з іншого боку, вони придатні для власне лінгвістичного використання.

Список використаних джерел

1. Бочкур Р. Дериваційна неоднорідність і типологія українських             зоонімів, фітонімів // Р. Бочкур  / „Наукові записки” Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського: Збірник наукових праць. Серія: Філологія. Випуск 6. – Вінниця: Вид-во Вінницького держ. пед. ун-ту, 2003. – С. 162–168.
2. Васильєв Л. М. Современная лингвистическая семантика /                       Л. М.  Васильєв. – М.: Высшая школа, 1990. – 176 с.
3. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В. В. Жайворонок. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
4. Закревська Я. В. Українські народні назви рослин як основа сучасної номінативної ботанічної номенклатури //         Я. В. Закревська / Питання взаємодії  української літературної мови і територіальних діалектів: Тези доп. і повід. – К., 1972. – С. 45-47.
5. Закревська Я. В. Шляхи дослідження народних назв рослин //              Я. В. Закревська / Праці ХІІ республіканської діалектологічної наради. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 318–325.
6. Сабадош І. В. Формування української ботанічної номенклатури  /  І. В. Сабадош.  – Ужгород: Вид-во Ужгородського державного університету, 1996. – 192 с.
7. Симоненко Л. О. Формування української біологічної термінології / АН УРСР Ін-т мовознавства: Відп. ред. М. М. Пещак  / Л. О. Симоненко.              – К.: Наукова думка, 1991. – 151 с.
8. Фещенко Н. М. Названия лекарственных растений в украинском языке: Автореф. дисс… канд. филол. наук / Н. М. Фещенко. – К., 1974. – 24 с.
9. Цой Т. В. Дефиниции фитонимов в толковых словарях русского языка // Т. В. Цой / Актуальные проблемы русского словообразования: Материалы V республ. науч. конф. – Ташкент: Укитувчи, 1989. – С. 109-113.
10. Цой Т. В. О семантизации фитонимов в толковом словаре //                Т. В. Цой / Актуальные проблемы русского словообразования: Сб. науч. ст.            – Ташкент: Укитувчи, 1985. – С. 219-222.
11. Шамота А. М. Переносне значення слова в мові художньої літератури / А. М. Шамота.  – К.: Наукова думка, 1967. – 126 с.