Черевченко Вікторія (Умань)

Специфічні ознаки термінів як мовних одиниць

Як галузь мовознавства термінологія є найдинамічнішою частиною сучасного словника, джерелом поповнення її словникового складу. Американський учений Маріо Пей стверджує, що не менше половини слів всіх цивілізованих мов є одиницями науково-технічного характеру. Термін постійно перебуває у полі зору вчених, але досі у термінознавстві немає його загальноприйнятого визначення. Причиною цього є складна, неоднозначна природа терміна, яка має принаймні триєдину основу: предметне знання, логічне осмислення, мовне вираження [4]. Цій проблемі присвячені наукові розвідки Р. Коцоурек, Т. Канделакі, Р. Будагова, В. Асмуса, Г. Винокура, Б. Головіна, А. Реформатського, І. Квітко, В. Даниленка, О. Яковенка та ін.

Термін, як і всі інші мовні універсалїї, досить важко піддається дефініції. Через складність та дискусійність такого завдання в лінгвістиці існує дуже багато різноманітних спроб визначення і тлумачення поняття «термін». Більшість тлумачень зводиться до того, що термін – це слово чи словосполучення, яке позначає певне спеціальне наукове чи технічне поняття. На його поняттєвий зміст звертали увагу ще стародавні філософи.

В українському мовознавстві слово термін з’яввився у XVIII столітті, зокрема у працях Г. Кониського, який під терміном розумів зображення певної речі або поняття. Становлення і розвиток української наукової термінології припадає на другу половину XIX ст. і пов’язане з іменами відомих вчених М. Драгоманова, І. Левицького, А. Кримського, О. Партицького, І. Огієнка та багатьох інших сподвижників національної науки й культури. Основою кожної природно сформованої терміносистеми є власне національні слова, що зафіксували колись початкову сходинку в русі пізнавальної думки і стали на даному етапі представниками наукового поняття. На цьому тлі неоціненний внесок у розвиток наукової термінології зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, представниками якого були В. Левицький, О. Огоновський, І. Верхратський, І. Пулюй, М. Вікул, метою яких було творення науки українською мовою. Результатом їхньої копіткої праці стало те, що вже в другій половині XIX ст. українська мова мала свою термінологію з філософії, політичної економіки, юриспруденції, природничих наук, мистецтва [1, с. 91].

В українському мовознавстві початку XX століття термін досліджували Т. Секунда, Я. Миколаєнко, Є. Тимченко. Термін розуміли як слова з певним означеним змістом, з фіксованим для спеціальної наукової галузі значенням, що дає змогу точно і ясно уявити собі певну річ, дію, процес [9, с. 12]. Однак ця плідна праця науковців була знищена сталінською тоталітарною системою, коли ряд провідних вчених були звинувачені у націоналізмі та дискриміновані.

У радянському мовознавстві спостерігаємо декілька концепцій щодо природи терміна:

•  у 30-60-ті роки XX ст. вчені намагаються визначити термін за однією ознакою, що не може розкрити його об’єктивної суті, та показати, чим відрізняється термін від звичайного слова;
•  у 70-ті роки вивчення терміна характеризується заглибленням у проблему трактування специфіки терміна, відмінностей його від інших одиниць мови; проте у більшості визначень помітна тенденція до об’єднання  в одному визначенні різнохарактерних ознак досліджуваної мовної одиниці, що є логічно неправомірним;
• у 80-ті роки особливого значення набуває розгляд терміна як функціонального компонента мови, призначеного для спеціальних потреб (В. Лейчик, А. Крижанівська, Л. Симоненко, О. Суперанська) і визначення з цього погляду його специфічних особливостей (як одиниці підмови). Так, А. Крижанівська стверджує, що саме належність термінів до підмови спеціальних галузей знань вносить корективи у семасіологічну природу терміна, зумовлює відмінність терміна від загальновживаних слів [5, с. 11]. В. Лейчик визначає термін як лексичну одиницю мови для спеціальних потреб, що позначає загальне – конкретне або абстрактне – поняття теорії певної спеціальної галузі знань або діяльності. Дослідник вважає, що при такому розумінні терміна можна вирішити традиційне питання його специфіки, виявити ті особливі, суттєві ознаки терміна, які відрізняють його від інших лексичних одиниць [6, с. 87-97].

Сутність і специфіку терміна шукають також у дихотомії «термін – нетермін», що розуміється як протиставлення наукових та наївних (побутових) понять [2, с. 56-60]. А. Крижанівська і Л. Симоненко вважають, що термін від нетерміна можна відрізняти за допомогою термінологічності – здатності терміна виконувати пізнавально-інформативну функцію, пов’язану з фіксацією і збереженням наукових знань [5; 10]. На думку С. Шелова, співвідношення «спеціальне поняття – неспеціальне поняття» і відповідно протиставлення «термін – нетермін» навряд чи може вважатися зовсім зрозумілими й підлягає подальшому дослідженню [11, с. 6-7].

Вивчення специфіки терміна продовжується у 90-ті роки і на початку XXI століття. Проаналізувавши попередні спроби визначити термін й охарактеризувати його риси, Т. Панько та ін. вважають, що різнобій у розумінні терміна пояснюється різними підходами до його визначення. Хоча термін є об’єктом дослідження кількох наук (а це вимагає різного трактування), він має визначатися однозначно. Сучасні науковці висувають до термінів цілу низку вимог: 1) однозначність (тенденція до однозначності); 2) точність та байдужість до контексту; 3) відповідність поняттю в обсязі пізнаного; 4) стилістична нейтральність; 5) системність; 6) конвенційність; 7) наявність чіткої дефініції; 8) відсутність синонімів, омонімів (принаймні у межах однієї терміносистеми); 9) короткість (хоча це суперечить вимозі точності); 10) відповідність правилам і нормам певної мови; 11) милозвучність [4, с. 12-13; 8, с. 146-147]. При цьому підкреслюється, що ці ознаки термінологічної одиниці є бажаними, але не можна вважати термін неповноцінним чи непотрібним лише на тій підставі, що він не має якоїсь властивості, хоча давно застосовується користувачем [4, с. 13].

Розвиваючи думку про те, що термін – це поняття функціональне, В. Лейчик подає систему функцій терміна: 1) номінативна; 2) сигніфікативна; 3) дефінітивна; 4) комунікативна; 5) прагматична; 6) евристична; 7) когнітивна (на думку вченого, вона виходить на перший план); 8) класифікаційна (для деяких термінів); 9) правова (для термінів, що зафіксовані у нормативних документах) [7, с. 63-76].

С. Шелов, розглянувши всі традиційні ознаки терміна, доходить висновку, що основні властивості (однозначність, точність, відсутність емоційності, номінативність), за допомогою яких часто характеризують терміни як слова спеціальні й виділяють їх із загальної мови, не можуть вважатися такими, а системність терміна залишається значною мірою неясною. Не зовсім зрозуміле й протиставлення «спеціальне поняття – неспеціальне поняття». Учений подає нове трактування терміна: 1) лише у значенні знака (слова або словосполучення), що належить до певної галузі знань, полягає те, що робить знак термінологічним; 2) термінологічність знака (слова або словосполучення) визначається лише відносно деякої системи пояснення його значення (наприклад, відносно системи визначень); 3) термінологічність знака (слова або словосполучення) тим більша, чим більше відомостей необхідно для ідентифікації його значення згідно з даною системою пояснень. Отже, в основі сутності нового розуміння терміна – термінологічність [11, с. 22-23].

Останнім часом термінознавство розвивається у багатьох напрямках, одним з яких є когнітивне термінознавство, що враховує досвід і результати різних підходів у мовознавстві. З погляду когнітивного термінознавства «термін розуміють як вербалізований концепт, що з’являється й удосконалюється у процесі пізнання, яке матеріалізується у мовленні, точніше, у дискурсі (науковому, професійному тощо)» [7, с. 233-234].

Так чи так, термін є концентратом наукового знання і водночас універсальною мовною категорією, яка характеризується загальними властивостями мовного знака. З одного боку, він стає засобом закріплення результатів пізнання в певних галузях, а з другого – засобом фіксації нових знань. Термін, на відміну від загальновживаних слів, має зв’язок з науковими концепціями, у ньому відображаються факти, спостережені дослідниками, та їхнє теоретичне осмислення. У широкому розумінні термін – це слово чи словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки, техніки, мистецтва, основними ознаками якого є системність, відповідність позначуваному поняттю, наявність дефініції, тенденція до однозначності в межах свого термінологічного поля, тобто термінології певної галузі знань, стислість, стилістична нейтральність, точність, висока інформативність.

Список використаних джерел

1. Алексеева Л. М. Лингвистика термина  //         Л. М. Алексеева / Лексикология. Терминоведение. Стилистика: Сб. научи, трудов. – М.-Рязань, 2003. – С. 37–42.
2. Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка  / Ю. Д. Апресян.  – М., 1974. – 203 с.
3. Даниленко В. П. О грамматических особенностях терминов-существительных // В. П. Даниленко / Русская речь. – 1970. – №6.
4. Д’яков А. С., Кияк Т. Р., Куделька 3. Б. Основи термінотворення. Семантичні та соціолінгвістичні аспекти / А. С. Д’яков, Т. Р. Кияк,                           3. Б. Куделька. – К., 2000. – 208 с.
5. Крыжановская А. В. Сопоставительное исследование терминологии современных русского и украинского языков. Проблемы унификации и интеграции / А. В. Крыжановская. – К., 1985. – 204 с.
6. Лейчик В. М. О языковом субстрате термина // В. М. Лейчик / Вопросы языкознания. – М., 1986. – №5. – С. 87-97.
7. Лейчик В. М. Терминоведение. Предмет, методы, структура /                 В. М. Лейчик. – М., 2006. – 256 с.
8. Панько Т. I., Кочан I. М., Мацюк Г. П. Українське термінознавство: Підр. / Т. I. Панько, I. М. Кочан, Г. П. Мацюк. – Львів. 1994. – 216 с.
9. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології // Т. Секунда / Вісник Інституту української наукової мови. – К., 1930. – Вил. 2. – С. 7-15.
10. Симоненко Л. Українська термінологія кінця XX століття (теорія та практика)  // Л. Симоненко / Українська термінологія і сучасність: Матер. II Всеукр. наук. конф. – К., 1997. – С. 10-14.
11. Шелов С. Д. Термин. Терминологичность. Терминологические определения / С. Д.  Шелов. – СПб., 2003. – 280 с.