Комарова Альона
Уманський державний педагогічний
університет імені Павла Тичини,
Факультет української філології
студентка ІІ м курсу
ФОЛЬКЛОРНЕ ТЛО ПОЕТИЧНОГО ДОРОБКУ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ
Особливістю сучасної лінгвістичної науки є створення нової наукової парадигми, яка базується на антропоцентричних підходах, тому будь-який літературно-художній текст, і поетичний зокрема, розглядається як вмістище інформації фольклорного, національного, культурного, етнософського характеру, модально забарвлене з позицій авторського ставлення до предмета зображення.
Питання співвідношення мови та вербального образу світу, з одного боку, і свідомості та культури етносу, з іншого, постає актуальним вже тривалий період часу. Починаючи з антропологічного підходу В. фон Гумбольдта, дослідники замислювалися над проблемами впливу свідомості індивіда на його мову і навпаки, мови на свідомість. Наслідуючи ідеї І. Канта, Г. Гегеля, Й. Гердера, Ф. Шеллінга, він обґрунтував особливості буття людини та народу, довів, що адекватне вивчення мови повинно здійснюватися у тісному зв’язку з мисленням людини, культурним та духовним життям етносу. Його лінгвокультурологічні та етнолінгвістичні ідеї було розвинуто у працях Л. Вайсгербера, О. Потебні, Е. Сепіра. Протягом останніх десятиліть відбулося переосмислення їхньої наукової спадщини, що, безперечно, свідчить про зацікавленість сучасних науковців у дослідженні мовних явищ на тлі широкого екстралінгвального контексту.
Сучасне мовознавство ставить на перше місце проблеми, пов’язані із живим функціонуванням мови, її значенням у розбудові концептуальної картини світу, нагромадженні досвіду етносу та символізації реалій на етнокультурному тлі. З огляду на означені аспекти, лінгвокультурологічні та етнолінгвістичні дослідження покликані проаналізувати та дослідити, яким чином людина-мовець сприймає та осмислює реальний світ через призму своєї мови, яка є відображенням реального світу у свідомості та почуттях, тобто в ірреальному, внутрішньому світі індивіда. Відповідним чином відбувається концептуалізація довкілля у мові та свідомості мовця, а, оскільки будь-яка мова має свою власну концептуальну картину світу, то індивід організовуає свою мовну та мисленнєву діяльність у відповідності з нею, що, в свою чергу, відображається у специфічних варіантах світосприйняття, зафіксованих у мові у вигляді тих чи тих етнообразів чи символів. Відсутність систематизованого опису, висвітлення різноманітних стилістичних ефектів означених одиниць у творчому доробку О. Олеся зумовлюють актуальність цього дослідження.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі лексико-семантичного та концептуального аналізу виявити фольклорні конотації мовних одиниць у поетичному мовленні О. Олеся.
Для досягнення поставленої мети слід розв’язати такі завдання:
- дослідити закономірності функціонування фольклорних найменувань у лінгвопоетиці О. Олеся;
- виявити ідіостильові особливості використання фольклорних одиниць у поетичному мовленні О. Олеся.
Об’єкт дослідження – поетичне мовлення О. Олеся, предмет дослідження – фольклорна конотація мовних одиниць у поетичних текстах О. Олеся.
Матеріал дослідження – поетичні твори О. Олеся.
Методика дослідження базується на функціональному підході до аналізованого матеріалу. Принагідно, залежно від етапу дослідження, використовується лексико-семантичний, концептуальний та стилістичний аналізи.
Українська мова, занурюючись своїм корінням у міфологічний світ народного світосприйняття, зберегла значну кількість неперевершених зразків етносимволіки слова й виразу (напр. символи рослинного світу хрещатий барвінок, зеленеє жито, рута-м’ята, червона калина, тройзілля). Ознаки цього світогляду пережили тисячоліття. Бачимо їх і сьогодні в народних піснях, казках, загадках, пареміях, оригінальній літературно-художній творчості, поетичній зокрема. Залишаючись двоєвірцем, народ розвиває свої давні світосприймання в міру розвитку власної культури, еволюції суспільних та господарських форм життя. При цьому непорушним тлом давньої віри залишається природопоклонство. «Все, від чого залежала людина в своєму щоденному житті, – наголошує В. Жайворонок, – продовжувало залишатися об’єктом якщо не поклоніння, то пошанування – небесні світила, земля, природні стихії, а також основні світи – рослинний, тваринний, мінеральний» [75, с. 3].
До традиційної народної символіки звернута й поетична муза О. Олеся, де домінують антропоморфічні тропи, реалізуючи у такий спосіб основні образні паралелі української поезії початку ХХ ст.: „людина – природа“, „світ – людська душа“. У поезіях митця культ одухотвореної природи як основи первісного релігійного світогляду стає відображенням анімістичної віри предків: „Весь Божий світ сміявсь, радів…/ Раділо сонце, ниви, луки…/ І я не виніс щастя-муки, / І задзвеніли в серці звуки, / І розітнувсь мій перший спів…“ [О., с. 52], „Місяць, закоханий в ніч чарівну, / Сяє, щасливий, і світе; / Сонце цілує рожеву весну, / В травах кохаються квіти“ [О., с. 89]. Основа цієї віри – аніматизм (оживлення), анімізм (одухотворення), антропоморфізм (олюднення).
Людські відчуття любові та гармонії сповнюють майже кожну поезію митця: „Кедр до мімози схилився і спить, / Ніжно мімоза щось кедру шумить. / Море купається в місячнім світлі, / Дихають важко троянди розквітлі“ [О., с. 97], „Ходім туди, де пишний дуб з вербою / Не розлучаються й на мить… / Де ясен з ніжною журбою / Стрункій березі щось шумить. / Ходім туди, де роси, як перлинки, / Для хмар легких збира туман, / Де в’ються й стеляться барвінки / І обгортають рути стан. / Ходім туди, де співи соловйові / Літають в сяєві ночей, / Де в’януть трави смарагдові, / З квіток не зводячи очей. / Ходім туди, де ніч ясна і ніжна / Назустріч вечору іде, / Де вся земля, як рай, розкішна / Пахтить, кохає і цвіте“ [О., с. 102], „Глянь сюди, – стрункий комиш / Осоку стиска міцніш / І, облесливий, шепоче / Про її літа дівочі“ [О., с. 137]. У цьому божественному світі відбувається органічне єднання живого та неживого світу, людини зі світом духів та богів: „Зашуміла десь трава… / Ах! Русалка виплива“ [О., с. 137], „Здавалось мені, що русалки ось-ось / Вродливі, як янголи, вийдуть рядами / І перли ясні позбирають для кос, / І мовчки себе заквітчають квітками“ [О., с. 86].
Одним із основних чинників формування поетичного стилю О. Олеся стало звернення до джерел національного фольклору, органічним складником якого виступають назви рослинних реалій. Ця тема є однією з ключових, „зелений світ“ оточує поета, надихаючи на створення високих образів: „О, не дивуйсь, що пахощі навколо, / Що, мов зомлілі, дивляться квітки, – / Ця ніч твоє квітчає чоло / І з них тобі плете вінки“ [О., с. 64]. На естетичну навантаженість образів рослин у поетиці митця вказує використання їх у назвах поезій (напр.: „Айстри“, „Безсмертники“, „Жита з волошками, і луки, і гаї“, „Єсть дивні лілеї“, „Конвалія“, „На сірій скелі мак цвіте“, „Нарцис, закоханий в лілею“, „Троянди“).
Найбільш уживаними з флоролексем стають:
а) узагальнені назви: рослина, ростини, трава, трави, травиця, отава, мурава, вруна (уруна); квіт, квітка, квіти, цвіт, бур’ян, садовина, дерево, деревце, кущ, чагар, стебло, стеблини, стеблинки, лоза, плід, гілка, гілочка, віти, прикорень, пень, колос, колосся, колосок (колоски), парость, билинка, корінь, коріння, кора, лист (листя), пелюстка, бадилля, бруньки, ліани, гриб тощо;
б) назви дерев, кущів та їхніх плодів: дуб, яблуня, яблуко, груша, кислиця, грушки, гнилючки, персик; верба, кедр, лавр, сосна, тополя, бук, граб, акація, вільха, липа, горобина, ясен, ялина, клен, чорноклен, черешня, каштан, береза, березки, кипарис, осика, слива, вишня, мореля, живиця; верболіз, буз, бузки, мигдаль, барбарис, ожина, ліщина, калина, ясмин, малина, шипшина, глід, терен, виноград, шовковиця, маслина, баобаб, пальми; рогіз, котики, насіння, ягода, лимон.
в) назви квітів та трав’яних рослин: барвінок, волошки, лілея, лілія, мак, васильок, рута-м’ята, рута, фіалка, півонія, троянда, хризантеми, айстри, азалії, волошки, рожа, розмай, льон, пролісок; пирій, мох, торф, очерет, очеретини, суниці, ряст, полин, шальвія, чебрик, звіробій, латаття, лотос, осокір, осока, сокір, сокорина, ковил, медуниця, медунки, горошок, будяк, банан, кавун, спориш, барвінок, вербени, левконії, татарське зілля, комиш, конюшина, кропива, кропивка, тютюн, герань, хміль, орхідеї;
г) назви злаків: овес, гречка, ячмінь, пшениця, просо;
ґ) назви городніх культур: баклажани, картопля, морква, огірки, кукурудза, помідори, перець;
д) назви грибів: мухомор.
До складу аналізованого корпусу флоролексем входить більше 100 найменувань, більшість з них у поетичному словнику митця стають символами. Таке розмаїття мовних одиниць на означення рослинних реалій зумовлене передусім особливостями національного світобачення та народнопоетичними традиціями слововживання, які визначили філософсько-естетичне тло творчості О. Олеся.
Список використаних джерел
- Войтович В. Українська міфологія. – Київ.: Либідь, 2002. – 660 с.
- Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
- Олесь Олександр. Т. 1: Поетичні твори. Лірика. Поза збірками. З неопублікованого. Сатира / Упоряд., передм. та приміт. Р. П. Радишевський // О. Олесь / Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – 959 с.
|