Мойсей Марія

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини,

Факультет української філології

студентка ІІ м курсу

Фоностилістичні аспекти аналізу поетичного тексту

Останнім часом у сучасній українській лінгвостилістиці посилюється інтерес до звукових мовних засобів, що не лише беруть участь у реалізації суто комунікативної функції мови, утворюючи, розпізнаючи й розрізнюючи одиниці вищого порядку – морфеми та слова, але виконують й емотивну та експресивну функцію, сприяючи відображенню особистості автора в усіх без винятку типах висловлювання й забезпечуючи емоційний план вираження інформації. Функціональне навантаження звукових засобів суттєво зростає саме в поетичній мові, де вокальні й консонантні одиниці набувають особливого стилістичного забарвлення, що дозволяє їм формувати високий естетичний потенціал поетичної мови взагалі. Ці проблеми досліджували Н. Марченко, Ю. Тинянов, Л. Тимофєєв, Л. Українець, І. Чередниченко.

Поетичній мові властива особлива фонемна організація, яка є одним із основних компонентів підсилення звукової виразності. Існує думка, що „звуки впливають на нас не самостійно, а в складній системі ідей, характерів, інтонацій слів…, які у своїй цілісності й викликають у нас певне художнє враження“ [8, с. 6]. Тому на особливу увагу заслуговує використання у поетичних текстах фонетичних засобів, вагомість яких відчувається на сенсорно-емотивному рівні.

Увага до вивчення функціонально-стилістичних особливостей цих одиниць умотивована намаганням глибоко проникнути у творчу лабораторію митців слова, розкрити особливості сприйняття і відображення національно-мовної картини світу, з’ясувати ідейно-естетичну парадигму того чи того літературного угруповання або течії, визначити новаторський характер авторського світосприйняття. Відсутність систематизованого опису фоностилістичного рівня поетичного мовлення зумовлює актуальність цього дослідження.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі фоностилістичного та семантико-стилістичного аналізу виявити характерні ознаки фонетичної системи поетичного мовлення .

Для досягнення поставленої мети слід розв’язати такі завдання:

• з’ясувати теоретичне тло проблеми у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві;
• визначити роль фоностилістичних засобів як стилістичних фігур поетичного тексту.

Об’єктом дослідження є фонетична система поетичного тексту, а його предметом – стилістичний потенціал фонетичних одиниць у поетичних текстах.

Фонетична стилістика – це лінгвістичне вчення про функцію (функції) окремої фонеми і найрізноманітніші поєднання фонем у словах і між словами в межах усієї мовної системи, а також про функціональний вияв нормативно-літературної вимови слів, про наголошування слів, типову інтонацію мовних одиниць. Об’єктом фонетичної стилістики слугують функції фонетичних засобів мовлення, передусім функції фонем в усіх можливих і нормативних поєднаннях їх у словах, а також наголошування слів.

На вплив фонічного компонента при сприйнятті загальнотекстової структури, окремих її одиниць неодноразово зверталася увага дослідників. Онтологічний зв’язок між звуком і поняттям, наприклад, за О. Потебнею, полягає в тому, що „нові поняття, входячи в мислення і мову народу, позначалися звуками, які вже до того мали смисл, і основою при цьому була єдність основних ознак у нових і раніше відомих поняттях. Оскільки в природі немає повної подібності, то відома ознака в кожному новому слові отримувала особливі відтінки, незалежні від тих, що вносили суфікси; звук, зживаючись із новим поняттям, теж змінював початкове значення“ [6, с. 285].

Задовго до теоретичної розробки питання про звуковий символізм у мові античні філософи звернули увагу на подібні звуко-смислові співвідношення. Так, один з учасників Платонових діалогів (Сократ), наприклад, звук, що позначає літеру р (ро), називає „знаряддям будь-якого руху“, а літерою j (йота) – звук, придатний „для всього тонкого“, звук „о“ – „для круглого“, звук „а“ – „для великого“ і т. ін. [1, с. 55]. Порівняємо також ломоносівські зауваги про те, що часте повторення „письмені“ „а“ здатне зобразити пишність, великий простір, глибину і вишину, страх; а повтор „письмен“ „е“, „и“, „ю“ – ніжність, ласку. З приголосних „письмен“ – „б“, „г“, „д“ зображають „живі дії тупі, ліниві і які глухий звук позначають, котрим є стукіт споруджуваних міст і будівель, від кінського тупоту і від крику деяких тварин“. А звуки „с“, „ф“, „х“, „ц“, „ч“, „ш“ і „р“ „можуть сприяти кращому представленню речей і дій сильних, великих, гучних, страшних і пишних“, „ж“, „з“, „в“, „л“, „м“, „н“ – „ніжних і м’яких речей і дій“ тощо [4, с. 241].

Саме звукова стихія в найрізноманітніших смислових виявах стала наріжним каменем поетики символістів. „Звук кричить страшним смислом“, – писав А. Бєлий [2, с. 41]. Значення того чи того звука розглядалося взаємопов’язано з колірною або просторовою, динамічною, відчуттєво-психологічною характеристикою (порівн.: „Звук „а“ – білий, що летить відкрито…“, „і“ – синь, вишина, загостреність, захоплення…“ [Там само, с. 61]. Порівняймо також у поетиці К. Бальмонта: „У“ – музика шумів і „у“ – вигук жаху. Звук важкий, як туча і гуд мідних труб.“ [5, с. 74].

Р. Якобсон, намагаючись простежити діалектику мотивованості/ немотивованості мовного знака, загалом високо оцінював (хоч і з певними застереженнями) працю відомого французького лінгвіста Е. Бенвеніста „Про природу мовного знака“ (1939), в якій той, на противагу Ф. де Соссюру, твердив, що „зв’язок між означуючим і означуваним зовсім не довільний“ [9, с. 88-89].

Принцип недовільності мовного знака в останні десятиріччя знаходить все більше прихильників. „Він може бути названий також принципом мотивованості чи недовільності зв’язку між звуком і значенням у слові“, – зазначає С. Воронін [3, с. 24]. „Якби всі слова були тільки умовними знаками, що позначають предмети, – зауважував А. Чичерін, – чи важко було б назвати арфу – балалайкою, дуб – плакучою вербою, камінь – пухом, забавне – суворим, „копошитися“ могло б означати – „стріляти“, і навпаки. В усіх цих випадках кожен відчуває зв’язок звука зі смислом“ [8, с. 39-40].

Одержані дані про символічні значення голосних і приголосних дозволили вченим зробити певні узагальнення щодо участі різних звуків у символізації понять відповідних семантичних шкал. Помічено, наприклад, що голосні звуки символізують насамперед шкали освітлення, розміру, сили; приголосні – шкали активності й твердості. По-друге, спостерігається неоднаковий ступінь символізації полярних понять кожної шкали: поняття „маленький“, „слабкий“, „приємний“, „повільний“, „світлий“, „м’який“ символізуються більшою мірою, ніж протилежні поняття – „великий“, „сильний“ тощо. По-третє, часто вживані звуки перебувають у корелятивних відношеннях із „великими“, „приємними“, „швидкими“, „холодними“, „сильними“, „темними“ і „твердими“ звуками; рідко вживані – зі звуками, що оцінюються як „маленькі“, „неприємні“, „повільні“, „теплі“, „слабкі“, „світлі“ й „м’які“ [5, с. 73].

Використана література

1. Античные теории языка и стиля. – СПб.: Алетейя, 1996. – 366 с.
2. Белый А. Глоссалогия // А. Белый. – М.: Прогресс, 1971. – 131 с.
3. Воронин С. В. Основы фоносемантики // С. В. Воронин. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. – 244 с.
4. Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию // Ломоносов М. В. Полное собр. соч. – М.-Л.: изд-во АН СССР, 1952 . – Т. 7. – С. 89-378.
5. Слово в апперцепційній системі поетичного тексту. Декодування Шевченкового вірша: Монографія // А. К. Мойсієнко. – К.: Вид-во «Сталь», 2006. – 304 с.
6. Потебня А. А. Слово и миф // А. А. Потебня. – М.: Правда, 1989. – 623 с.
7. Тимофеев Л. И. Основы теории литературы // Л. И. Тимофеев. – М.: Просвещение, 1976. – 438 с.
8. Чичерин А. В. Идеи и стиль: О природе поэтического слова //             А. В. Чичерин. – М.: Сов. писатель, 1965. – 300 с.
9. Якобсон Р. Лингвистика и её отношение к другим наукам //                  Р. Якобсон. Избранные работы. – М.: Прогресс, 1985. – С.369-420.