Тетяна Жила,

м. Умань

Апелятиви на позначення територіальних одиниць

в лексикографічних пам’ятках XVI – XVII ст.

Важливим джерелом вивчення історії розвитку словникового складу української мови є пам’ятки лексикографії. У XVI – XVII ст. наукове опрацювання мови знайшло своє відображення у створенні друкованих та рукописних словників [2, 135]. Найвідомішими є “Лексис” Лаврентія Зизанія, “Лексикон славенороський” Памво Беринди, а також найбільший за обсягом “Лексикон латинський” Є. Славинецького і “Лексикон словено-латинський” А.Корецького-Сатановського.

У ряді праць (Л.М. Полюга, І.С. Олійник, Н.А. Титаренко,                  І.В. Сабадош, М.В. Кравченко та ін.) описано окремі класи слів, зафіксовані у “Лексиконі” П. Беринди [3, 105].

Ми поставили перед собою завдання дослідити, чи відображена у словниках XVI – XVII ст. апелятивна лексика на позначення одиниць територіального поділу.

Аналізовані пам’ятки фіксують лексику на позначення великих територіальних одиниць: країн, держав. У їх реєстрах задокументовано меншу кількість назв, чим у перекладних частинах. У “Лексисі” Л. Зизанія, наприклад, зареєстровано тільки іменник царство, перекладений словом королівство (ЛЗ, 87), ці ж слова наявні і в “Лексиконі” П. Беринди (ЛБ, 155). Крім того, П. Беринда реєструє ще назву страна, яку перекладає синонімами повѣт, сторона, краина (ЛБ, 122). У реєстрі “Лексикону словено-латинського” фіксуються іменники царство, страна, краина (ЛК, 535, 512, 461). Перекладні частини словників засвідчують більшу кількість лексем на позначення країн, вони функціонують у широких контекстах тлумачень до реєстрових слів або вживаються поодинці чи з іншими синонімами як відповідники внесених до реєстру найменувань одиниць територіального поділу. Так, у “Лексисі” Л. Зизанія наявне слово земля: анөипат, бурмистр, старший радца албо справца в якои земли (ЛЗ, 24). Апелятив земля у значенні “територіальна одиниця” задокументований і “Лексиконом”           П. Беринди. В одній із словникових статей він уживає його поряд із синонімами, розкриваючи семантику назви територіальної одиниці: єпархія: краина, земля, повѣт, староство, полиценая область (ЛБ, 204), в інших – за допомогою слова земля подано енциклопедичне пояснення до реєстрових: скvөія: татарская земля (232), Еөіопія... – мурнинская земля (203). Частіше П. Беринда використовує назву краина. Апелятив краина зафіксований ще у кількох словникових статтях: єпарх: урядник над повітом, преложоный над краиною (204); Краина ωrа короля (191).

У “Лексиконі латинському” Є. Славинецького до латинських назв територіальних одиниць подано відповідники: regio – страна, regnuм – царство (ЛС, 349); provincia – область, страна (336); ora – страна (294).

У досліджуваний період на позначення країни функціонувала й лексема держава, яка була багатозначною (СУМ XVI – XVII, VII, 236).

Тогочасні лексикографи, реєструючи це слово, значення “країна” не виділяють. Л. Зизаній держава перекладає одним словом можность (ЛЗ, 43), у “Лексиконі словено-латинському” реєстровому держава відповідає кілька латинських слів: possessi, potentia, dominium, firmamentum (ЛК, 443).

Однак, П. Беринді було відомо, що лексема держава  може мати семантичне навантаження “країна”, і саме у такій функції він вживає його: Асіа ... тыи в соби зомыкоет дръжави... Фрvгію, Помфилию (ЛБ, 182). Проте у семантичній структурі реєстрового дръжава цього значення він не виділяє, хоча добирає до нього багато інших відповідників, в тому числі грецькі і латинські слова (29). На нашу думку, це можна пояснити тим, що у джерелах, з яких бралися слова для реєстру, іменник дръжава не вживався у значенні “країна”. Мовознавці вважають, що в досліджуваний період і пізніше ще відбувався процес розмежування значень старослов’янського дръжава “сила, міць” і східнослов’янського держава “країна” [1, 713].

Отже, пам’ятки староукраїнської лексикографії на позначення окремої країни фіксують такі найменування: царство, королівство, земля, держава, краина, страна, староство, єпархія. Важливо те, що словники фіксують мовні явища, які збереглися і в сучасній українській мові, особливо це стосується вживання таких назв як країна, держава.

Література

1. Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К.: Наукова думка, 1983. – 743 с.
2. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. – К.: Наукова думка, 1980. – 303 с.
3. Питання східнослов’янської лексикографії ХІ–ХVІІ ст. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 89–129.

Джерела