Різні підходи щодо укладання текстів масової комунікації того чи того функційно-прагматичного спрямування, наповнення їхнього змістового контенту й медійного оформлення пов’язані перш за все з тим, що будь-який текст ЗМІ має відповідати найвибагливішому запиту реципієнта, бути максимально актуальним, злободенним, оперативним, аби не тільки привертати тимчасову увагу потенційного користувача, а й перевести його в площину глибокого занурення у споживання медіапродукції, надати кожному статусу довгострокового активного користувача.

М. А. Корміліцина й О. Б. Сиротиніна, наголошуючи на своєрідному декодуванні текстів ЗМІ, особливому їх «прочитуванні», наголошують на поляризації інтересу масовим споживачем і таким чином окреслюють межі дискурсивності: «З боку адресата – для отримання необхідної йому інформації (не всі тексти цікаві всім, кожен розраховано на свого споживача), а з боку адресанта повинне бути піклування про розуміння тексту масовим адресатом, тобто будь-яким його споживачем» [4, с. 35].

У сучасній лінгвістиці проблеми «мова і культура», «мова і суспільство» стають дедалі актуальнішими. Наукові дослідження з проблем ономастики розпочалися давно, проте в ономастичних студіях ХІХ – початку ХХ ст. домінував описовий метод. Довгий час предметом вивчення були поодинокі факти онімії, а в трактуванні тих чи тих мовних явищ активно використовувалася народна етимологія. Помітні зрушення в цій галузі знань відбулися у ХХ ст. в започаткованих В. Охримовичем, І.  Срезневським, І. Франком антропонімічних дослідженнях. У той же час структурно-семантичну класифікацію топонімів здійснив М. Кордуба. Вагомий внесок в розвиок теорії «власної назви» зробили О. Суперанська, Г. Мирославська,В. Никонов, Б. Унбегаун, М. Бірило, А. Усцінович, О. Карпенко,М. Торчинський. Однак в цій галузі мовознавства існує ряд питань, які потребують належного висвітлення і наукового розв’язання.

Мови розвиваються швидко, і українська мова не виняток. Як і всі мови світу, вона поповнюється словами, змінює форми, намагається позбутися «зайвого» або відроджує «забуте». Нині багато змін у мові залежать від інформаційних технологій, глобальної мережі Інтернет. Люди, проводячи в соціальних мережах і на інших сайтах кілька годин на день, самі не помічаючи цього, вводять в обіг нові слова, трансформують старі. Як відомо, трійка найбільш відвідуваних сайтів світу включає в себе пошукову систему Google, соціальну мережу Facebook і відеохостинг YouTube. Кожен день YouTube відвідують мільйони українців: випадкові відвідувачі, зареєстровані користувачі, відомі блогери і всі ті, чия діяльність пов’язана з місцем для розміщення відеофайлів.

Розглядаючи питання інформаційної війни, необхідно зупинитися на діяльності PR агенцій та їх ролі як медіатора прихованого, а іноді відкритого агресивного впливу. Середовищем для такого впливу виступає сучасний інтернет-дискурс. Технології інтернет мережі настільки еволюціонували, що користувач, в інформаційну епоху, отримав можливість створювати контент, а не лише змогу користуватися онлайн інформацією. У свою чергу, PR служби різних країн скористалися відкритістю інтернету та почали продукувати техніки використання мережевих медіа як засобу розповсюдження пропаганди. Для них, дисемінація неправдивої інформації і проникнення пропаганди в ЗМІ становлять особливий інтерес.

Сучасні реалії винесли на поверхню тотальну безграмотність українського суспільства. Зрозуміло, йдеться не про всіх членів українського соціуму, проте всі мають керуватися у своїй діяльності офіційно затвердженими документами – законами. Цей факт в Українській державі все частіше викликає непідробний сміх, оскільки (як ніколи!) повністю відповідає народній дефініції «Закон як дишло: куди повернув, так і вийшло». Величезна кількість змін до законів як на етапі підготовки, так і після прийняття свідчить тільки про те, що експерти-лінгвісти, на жаль, до них не мають жодного відношення, точніше – їм дають закон, щоб, у кращому разі, «розставили коми». У зміст закону просять не вчитуватися, оскільки там використано терміни зі спеціальним значенням. З цього приводу майже 40 років тому Ч. Дж. Філлмор зауважував: «Семантика спеціальних термінів юридичної мови заснована на умовних визначеннях. У деякому значенні юридична мова демонструє нам “спискову семантику”, доведену до нерозсудливості» [1, с. 52]. Усе це свідчить тільки про те, що і юрист, і лінгвіст оперують різним об’ємом семантичного поля одного й того ж терміна. Підтвердження цього знаходимо в лексикографічних працях, де юридичні терміни мають не зовсім вдалу ілюстративну репрезентацію – переважно з художніх текстів або законодавчих документів минулого століття. Спеціальні юридичні словники подають дефініцію без ілюстративного матеріалу, що передбачає розуміння укладачами / авторами однієї з головних ознак терміна – його однозначності.

Як виглядала українка століття тому? Про це інформують не лише тогочасні світлини, картини, експонати музеїв, а й твори письменників про ту епоху. Візьмемо для прикладу художній дискурс М. Стельмаха, зокрема роман «Чотири броди». Застосуємо методику концептуального та дискурсивного аналізу.

Мовознавці (О. Бодальов, Т. Валюкевич, Т. Гамалей, О. Коротун, Т. Ліщук, М. Левіщенко, В. Маслова, Ю. Підковирін, С. Попов, Г. Старікова та ін.) одностайні в тому, що до характеристик зовнішності людини належать не лише її фізичні характеристики, а й динамічні (міміка, жести, манери, постава, хода), специфіка одягу, взуття, аксесуари – усе, що в комплексі творить цілісний образ людини. Як стверджує Т. Валюкевич, концепт ʽзовнішність людиниʼ є ментальною одиницею, сукупністю уявлень про зовнішній образ людини, що містить анатомічні, функціональні та соціальні ознаки, які мають інформаційне значення в процесі сприйняття та інтерпретації людини [1, с. 6].

При аналізі корпусу дослідження лінгвістичного дискурсу на матеріалі англійської і французької мов ми виділили такі види графічних скорочень: 1) ініціальні графічні скорочення; 2) консонантне письмо; 3) скорочення складів; 4) використання алфавітних назв букв і назв чисел при фіксації слів у їх розмовно-фонетичній формі.

Зазначимо, що в скорописі англійської і французької мов існує два способи скорочення: 1) утворення скорочених слів із початкових літер найчастіше вживаних висловів; 2) використання ключових букв слова. До першого типу належать скорочення на кшталт s’il te (vous) plaît – stp, svp: LAISSE MOI LU PARLER SEUL A SEUL STEUPPPPPP (Laisse-moi lui parler seul à seul s’il te plaît). В англомовному електронному письмі користувачами чатів були запозичені зі ЗМІ скорочення слів male и female, відповідно m і f: rum/f (Are you male or female?).

Неможливо уявити людське суспільство без мови та спілкування, що відбувається з дотриманням соціальних норм, найдавнішими з яких виявляються вербальні та невербальні табу. Слова «табу», «табуйований» тощо трапляються в лінгвістичній літературі досить часто на кшталт свого роду модних слів. Все ж, на думку дослідників, зокрема німецьких лінгвістів (R.  Hoberg, W. Müller, R.Sedlaczek, Ch. Winder u. a.), вбачається потреба в уточненні цих понять, зокрема з точки зору мовознавчої. Адже сьогоднішня трактовка поняття з позицій сучасного бачення та його оцінок крізь призму дослідницьких студій в різних наукових галузях виявляє відсутність єдності та однозначності зокрема в дефініції поняття табу і табуйованого мовлення.

Мова як засіб формування думки, виразник ментальності етносу, засіб комунікації та організації всіх видів людської діяльності постійно перебуває у розвитку, і цей процес безпосередньо залежить від зв’язку мови й суспільства. 

Як зазначає С. Бибик, сучасний період розвитку української літературної мови збігається з важливими суспільними процесами зміцнення державності, зростання ролі науки, освіти, техніки, зміцнення виробничих і культурних зв’язків з іншими країнами. Тому ціла низка екстралінгвальних чинників (глобалізація, медіатизація суспільства, прискорення розвитку науки, техніки, освіти, модифікації в культурно-естетичній сфері тощо) спричиняють зміни в мові, передусім у її лексико-семантичній системі [1, с. 74].

На сьогодні практично відсутні переклади сучасною українською літературною мовою творів Рабі Нахмана з Браслава, зокрема, його збірки оповідей “Сіпурей Маасійот”.  Проте, навіть за наявності перекладів, завжди буде цікавою нова текстологічна перекладацька праця, оскільки переклад – це завжди, по суті, нове прочитання тексту, особливо за наявності глибинних філософських смислів як у Рабі Нахмана з Браслава.

Наше завдання – запропонувати україномовним читачам такий переклад, який максимально забезпечив би досягнення основної комунікативної мети цих казок – формування високих морально-етичних цінностей особистості.